Печатка Святої Маргарити

А печатка… Спочатку Марко не зрозумів, що перед ним саме те, що він шукає. Вона була досить масивною, нагадувала важкий чоловічий перстень, яким у сиву давнину запечатували віск. Клірику її і справді можна було спокійно носити на руці, не викликаючи жодної підозри, що єпископ Лєпновський і робив. Старе, почорніле за віки срібло робило печатку геть непривабливою і майже невпізнанною.

Марко придивився до різьблення на її пласкій поверхні: свята Маргарита, що тримає у руках хреста та розгорнуту книгу…

— Вона! — проказав Мальцеву.

Той полегшено видихнув.

— Зачиняй сейф і вшиваймося звідси. Не думаю, що цей бовдур першим же ділом кинеться перевіряти, чи на місці його каблучка… Поки проспиться, поки до тями прийде… Тим більше, — Іван кивнув у бік сейфу, — все інше на своєму місці. Нехай доведе, що то ми.

Марко тим часом акуратно зачинив дверцята сейфу.

Справді, впоїти Сєргєєва контрабандним коньяком було геніальною у своїй простоті ідеєю. Та й не розуміючи цінності печатки, яку зберігав у своєму сейфі, той навряд чи завтра ж ударить на сполох: попервах просто не знатиме, що вона пропала. Далі гадатиме, що каблучка єпископа десь загубилася поміж інших дорогоцінностей. А потім, коли все ж таки згадає про неї, — якщо взагалі згадає, — то забуде, коли і при яких обставинах вона могла б пропасти.

І що йому до неї, коли сейф набито куди розкішнішими цінностями, ніж старий єпископський перстеник із почорнілого срібла…

Марко намацав печатку у кишені і зручніше вмостився на сидінні.

Останнє… Останнє, що він зробив, покидаючи Кам’янець, — ще раз подумки попрощався зі своєю хатою. Хтозна, як повернеться у Волочиську й Тарноруді і коли тепер знову побачить її. Попрощався із Марунькою. Вона отримала чіткі інструкції і чекатиме, коли із нею зв’яжуться.

І ще… побував на кладовищі. Довго прогулювався алеєю поміж могил і хрестів, перевіряючи, чи ніхто не вчепився за ним слідом. Далі пройшов на знайомий з дитинства ряд: могилка бабці Гелени, прадіда Михайла… їх давно ніхто не доглядав як належить.

За нової, радянської влади літньому сторожу цвинтаря перестали платити зарплатню, але він попервах продовжував доглядати могилки: там бур’яни викосить, там підправить похилений надгробок… Та коли геть знесилів, міське кладовище та догляд за ним залишилися повністю на милість випадку.

Тож містяни як могли, так і доглядали. І за своїм, і за чужим.

Хтось абияк обкосив бур’яни навкруги могилок бабці і прадіда, але в кам’яних обкладах перед хрестами, давно нічого не квітло, як то було за часів, коли батьки були у місті.

До тієї могилки, заради якої прийшов, довго не наважувався підійти. Наче боявся сам себе, своїх відчуттів. Боявся, що спогади, заховані у найдальших закапелках пам’яті, знову вирвуться страшним роєм і терзатимуть душу.

«Червона Офелія» — значилося на дощечці, прибитій до простого дерев’яного хреста.

Нічого… Жодного поруху в серці чи сум’яття в думках. Могила Белли, як і обіцяв Кренцель, була доглянута, поросла барвінком та кам’яною трояндою. Казав, такі ж росли на могилі його матері, і він відщипнув по паростку, а ті й прижилися на новому місці.