Печатка Святої Маргарити

* * *

Травень, 1926 р.

Париж, Франція

Голова покійного керманича УНР важко втопала у подушці зі сліпучо-білого атласу. Марко з висоти свого зросту добре бачив його майже прозоре воскове обличчя із навіки застиглим виразом спокою — так, наче оті п’ять куль, випущені Самуїлом Шварцбардом, не завдали Головнокомандувачу ні болю, ні страждань…

Бруківку біля старої книгарні, перед вітриною якої зупинився Петлюра за мить до смерті, вже давно відмили від слідів його крові. Якби ж і Маркові так само легко можна було стерти з-перед внутрішнього погляду те убивство, якому він не зміг зарадити, врятувати Головнокомандувача… якби тільки він тоді міг передбачити…

Доля розпорядилася інакше.

У той проклятий день, в обідню пору вони зустрілися з ним у маленькому ресторанчику «Бульйон», куди Петлюра завше ходив обідати із дружиною. Того дня вона почувалася зле, тож Головнокомандувач прийшов сам.

У Петлюри був меланхолійний, не дуже бадьорий настрій. Справи константинопольської резидентури йшли не так добре, як хотілося б. Звісно, малими силами та без належного фінансування серйозну роботу було виконувати складно; совєти грали на давно насидженому полі, використовуючи усі можливі засоби та напрацювання, здобуті ще за царської Росії, українські ж спецслужби тільки торували собі шлях.

Ось тепер повного мірою вилазив боком завданий Центральною Радою у 1917-му непоправний удар по самій можливості створення українських спецслужб та контррозвідки: принципово відмовившись від послуг старих царських кадрів — професійних таємних агентів, досвідчених співробітників жандармерії та контррозвідників, український уряд на тарілочці підніс совєтам можливість скористатися цією злегковаженою нагодою та зміцнити власні розвідувальні кадрові позиції за рахунок неприкаяних професіоналів — вчорашніх «їх благородій».

Пізніші намагання гетьмана Скоропадського залучити фахівців із колишніх розвідувальних структур царської Росії, створити Освідомчий відділ, налагодити роботу власних спецслужб, як і українізованого військового корпусу, наткнулися на повне нерозуміння. Та й сам гетьманат із його суперечливою політикою затримався ненадовго…

Швед пригадував, як болісно, попри достатньо юний вік, сприймав ці немудрі кроки Центральної Ради у 1917-му та 1918-му. Здавалося, усе ж ясно, як білий день! Сама думка про те, що світ поглине суцільний соціалізм і воювати Україні більше не те що не буде потреби, а просто не буде з ким, видавалася неприпустимою навіть для нього, жовтодзьобого горобця. Бо після Великої війни та жовтневого перевороту у Росії світ аж ніяк не нагадував заколисане немовля, а Ульянов-Ленін занадто жадібно прагнув підім’яти під криваво-червоний більшовицький прапор усе, що до перевороту звалося Російською Імперією; за всяку ціну утримати у лабетах тепер уже нової імперії — совєцької, страшного і кровожерливого монстра, що стрімко зводився на ноги серед понищеного життя тисяч і тисяч людей.

І ось тепер, розкидані по чужих країнах, такі, як Марко та його побратими, без належного забезпечення, зв’язків, а найголовніше — досвіду ведення шпигунських ігор, на одному ентузіазмі, на інтуїції мусили починати усе з нуля, протистояти навченим і досвідченим, а головне — забезпеченим необхідним фінансуванням професіоналам розвідувальної справи колишньої царської, а тепер уже совєцької Росії.

Однак попри все з українським урядом в екзилі рахувалися; світ сприймав Українську національну ідею не як примарну химеру; зав’язувалися непогані можливості не лише на заході, але й на Далекому Сході…

З Петлюрою говорили недовго, але по суті, про головне; домовилися про наступну зустріч за два дні — на третій Швед мав повертатися до Константинополя.

Маркові пригадалося: чоловік у білій робочій блузі, що минав їх з Головнокомандувачем біля входу до ресторану «Бульйон», видався йому дивним: у простій робі він поспішав, мало не біг ошатною вулицею Расіна… Цим і привернув його увагу до себе.