Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Вона вже була одягнена. Стояла перед Марком.
Швед із посмішкою подивився на неї.
— Кохаєш його?
— Кого? — перепитала Зоя. — Кашина? Спочатку думала, що кохаю, коли він мене від вірної смерті врятував. А потім…
— А що потім? — поцікавився Марко.
— Поки він цікавився мною, я його кохала… Але коли він почав…
— Що?
Зоя схлипнула.
— Коли почав підкладати мене своєму начальству та пропонувати потрібним людям…
Марко зітхнув. Підійшов ближче до неї, пригорнув, муркнув десь у вухо:
— І зі мною велів?
Зоя лиш ствердно хитнула головою у відповідь.
Швед тихо розсміявся, взяв її обличчя у долоні.
— То ти мені збрехала? Прийшла сюди, добре знаючи, що Кашина тут немає, розіграла цілий спектакль… Він дізнався, що я заснув тут, і звелів тобі прийти до мене серед ночі?
— Ні, ні… — замотала у відповідь головою Зоя. — Я гадала, що то товариш Кашин… Я не знала, що то Ви, товаришу Клєвєров… Побий мене Боже, якщо я брешу Вам!
— Ну, добре… Вдам, що повірив.
Відпустив її, підійшов до вікна, за яким панувала суцільна темінь.
— Чому так темно? Чому будівля комендатури з цього боку так погано освітлюється?
— Там стодола… — пояснила Зоя. — Там зберігають сіно, дрова… Освітлюється лише подвір’я, а з цього боку товариш Кашин наказав не освітлювати, аби не витрачати зайвих ресурсів.
— Здурів той Кашин, чи що… Сіно й дрова під комендатурою будь-який дурень запалити може, згорять усі живцем, а він наказав не освітлювати!
Повернувся до Зоєчки.
— Хочеш, аби Кашин більше не мав до тебе ніякого діла, не лупцював тебе, не підкладав тебе ні під кого? — запитав тихо.
Вона закивала.
— Хочу. Але хіба так можна?
— Я захищу тебе. Скажу йому, що тепер ти моя коханка і відсьогодні йому до тебе — зась! Але за це ти маєш…
— Усе зроблю! — схлипнула Зоєчка. — Тільки порятуйте від Кашина, Валеріане Олексійовичу… Стомилася я слугувати йому. Ви навіть не здогадуєтеся, через яке я приниження часом проходжу, коли розважаю його друзів…
— Так швидко погоджуєшся? — здивовано проказав Марко. — Ти ж не знаєш ще, чого мені від тебе треба… Може, я такий самий, як він?
— Ви добра людина… по очах видно, — зашепотіла Зоя. — Тільки врятуйте мене від Кашина… Прошу!
Марко торкнуся пальцем її щоки.
— Ти ненормальна, Зою.
— Усе зроблю… тільки несила мені більше з ним…
— Гаразд… Тоді мусиш розповісти мені про Кашина геть усе, що знаєш, — проказав Марко. — Які махінації крутить, з ким із непевних людей знається… Ну і слідкуватимеш за документацією. Усе ж через тебе проходить?
— Розповім! Розповім! — зашепотіла Зоя. — Усе зроблю.
— Слухаю…
— Просто зараз? — пролепетала вона.
— А навіщо у довгий ящик відкладати?
Зоя ковтнула повітря, ніби набираючись сміливості.
— Дивіться, Валеріане Олексійовичу… Сіно і дрова в отій стодолі — то тільки прикриття… — сміливіше промовила вона, втримавши руку Марка біля своєї щоки — чи то з вдячності до Маркової лагідності, чи то здуру.
— У якому сенсі прикриття? А що ж там насправді? — поцікавився Швед.
— Ну… товаришу Кашину контрабанду частенько доправляють вночі з того берега, з підволочиської сторони. Випивку всіляку там, килими, тканини, інший крам… Ну, таке, що у нас тут ніде не купиш, хіба у Києві чи Москві… Ну і таємно, аби менше їх бачили, сюди, до стодоли зносять. Бо ж не буде комендант сам у себе обшуки проводити… Тому він і наказав не освітлювати за комендатурою. Я достеменно не знаю, бо була там лише один раз… з другом Порфирія. Він напився, до ліжка уже іти не хотів, і Порфирій мені до нього наказав іти… на сіно. Там, певно, є якась схованка… Не знаю… склад таємний, чи що… Той друг Кашина був зовсім п’яний і отаке мені лопотів. Мовляв, оце з тобою розважуся, завтра погрузім, і єслі всьо пройдьот хорошо, то привезу тебе в подарок золотое украшение… З п’яним діла небагато, я й не впиралася. А вранці він від’їхав від комендатури на автівці, завантаженій бог зна чим…
— Цікава інформація. Розумна дівчинка, — похвалив Марко. — І що, привіз прикрасу?
— Так… — Зоя полізла рукою за пазуху, витягнула щось схоже на кулон — у темряві Марку було складно роздивитися.
— Ще щось можеш розповісти? — поцікавився, нахилившись до неї.
— Знаю ще, що у Кашина свої зв’язки на кордоні. І якщо потрібно, то й слона через кордон провезе…
— Де саме ті зв’язки? Із ким?
— Не знаю… Але можу дізнатися, — відказала Зоя. — Кашин із одним моїм волочиським знайомим іноді зустрічається. У них точно є якийсь спільний ґешефт. То я можу вивідати у того…