Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Як не знала? — поцікавився Швед. — Невже черговий тобі не сказав, що товариша Кашина немає?
— Товариш Кашин сказав мені ще вранці, що сьогодні хоче побачитися зі мною. От я і прийшла, як зазвичай, в умовлений час. До того ж… Я його особиста секретарка, — відповіла Зоєчка вже більш упевнено. — Тож перед солдатами, що стоять в комендатурі на варті, не виправдовуюся. Мало там що… Може, я знадобилася товаришу Кашину для якоїсь термінової і важливої роботи… Мене усі тут знають і навіть не запитують, чого і на скільки я йду до комендатури.
— Тобто товариш Кашин тобі довіряє? — усміхнувся Марко, підходячи ближче.
— Так… Довіряє. Я його права рука. А ще….
— А ще ти спиш із ним. Я це зрозумів.
Зоєчка опустила погляд, але натягувати сукенку не поспішала. Так і сиділа на краєчку збуреної канапи.
Розгледіти вираз її обличчя Марко не міг, але відчував: дівчина вкрай збентежена неочікуваним поворотом.
— А чому зустрічаєтеся тут? Все-таки комендатура. Тут же геть не зручно…. — майже зі співчуттям у голосі запитав Швед.
— У товариша Кашина сім’я. Вдома не можна, — з вражаючою щирістю зізналася Зоя. — А у мене вдома батьки.
— Так… Серйозний аргумент, — погодився Марко. Мимоволі спробував розгледіти Зою у темряві. Пам’ятав, при світлі вона й справді була ладна станом, вродлива дівчина. Тільки геть шалена, судячи з усього.
— Чого ж товариш Кашин не винайме для тебе житло, аби ви там із ним милувалися? — зауважив резонно.
— Волочиськ — велике село. Тут усі про всіх все знають… — розгублено знизала плечима Зоєчка. — Винайняти для мене житло у Волочиську — все одно, що написати про нас в «Червоній Зорі» на першій шпальті, — раптом затулила собі рукою рота і боязко глипнула на Марка. — Ой… Це ж я Вам стільки всього наговорила… Що ж тепер буде?! — проказала у розпачі.
Марко підійшов ближче, сів біля неї. Провів пальцем по округлому плечу.
— Та заспокойся ти… Діло ж таке… молоде. Ну, помилилася, то й що з того?
Зоя підняла голову і благально мовила:
— Ви не розкажете товаришу Кашину?
— Я що; схожий на того, хто багато патякає? — Марко з розумінням подивився на дівчину.
— Ви… Ви… Ви не знаєте Порфирушку, — раптом промовила вона. — Він взагалі-то непоганий, гарні дарунки робить мені… Іноді навіть до Кам’янця із собою бере… Чи до Проскурова… З ним я — як у Христа за пазухою. Але якщо дізнається, що я так оконфузилася… він мене заб’є.
— Не бійся, Зоє. Я йому нічого не скажу, — Марко погладив її по плечу. — Одягайся та повертайся додому.
— Дякую, Валеріане Олексійовичу.
— Лупцює тебе час від часу?
Марко навіть у темряві відчув Зоїн спантеличений погляд.
— Так… Буває, — проказала тихо.
— І ти терпиш?
Вона важко зітхнула.
— А хто я тут без нього?
Взялася боязко надягати комбінацію та шовкову коричневу сукенку з кокетливим вирізом на грудях, у якій прийшла до комендатури.
— Ти вродлива дівчина, невже хлопці за тобою не впадають? Нащо тобі Кашин знадобився?
Зоя знову зітхнула.
— Я покритка… Знаєте, що це таке?
— Так… Читав у Шевченка, — відповів Марко. — «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями…». Чого ж ти, Зоє, поради свого ж, українського поета не послухала?
— А Ви читали Шевченка? — здивовано перепитала вона у Шведа.
— А чому б і ні? Читав…
— Ну… — розвела руками Зоя, — так сталося. Він мене покинув вже з дитинкою. Встиду було на увесь Волочиськ…
— Ну, ну… Який же це встид… Це життя. — Марко погладив її по голові. — То у тебе й дитинка є?
Зоєчка мовчки похитала головою.
— Дитинка померла. Через три дні після народження. З диханням у неї щось було не так… А мені… тільки у коханки до товариша Кашина і можна було податися. Зате тепер усі… — промовила вона, з відразою скрививши губи, — усі, хто сміявся над моїм встидом, поважають мене… Чи бояться.
— А батьки?
— А що батьки? — наче виплюнула вона. — Мати важко хвора, вона й не розбирає, хто я їй. А тато, коли вагітною була, за волосся притягнув до дровітні, хотів голову мені сокирою відрубати за той встид, що я йому зробила. Ото якраз товариш Кашин мене й порятував.
— І ти за це…
— Ну а чим я могла з ним іще розплатитися? — Зоєчка похитала головою. — Та, видно, і я сподобалася йому. Після смерті дитини він запропонував мені стати його коханкою, взяв на роботу до комендатури… Звісно, я погодилась. Зате тепер… Батько здебільшого мовчить. Тільки іноді бурчить собі під носа, що виховав профуру… Але я тепер на те не зважаю. Однак вести товариша Кашина додому не можу…