Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Навіть якщо так… Іване, слід загублено! — проказав Марко. — Де шукати ті скарби? Так можна усі околиці Волочиська перерити, їх розшукуючи.
— Печатка… Печатка, товаришу Клєвєров! — урочисто підняв угору палець Іван Мальцев. — Ти забув, що я згадував про печатку! Вона десь має бути. Єпископ заховав її — це так само точно, як і те, що розказане мені дияконом Крушанівським — правда. Вона — у Кам’янці. Треба будь-що знайти ту печатку, поїхати до Тарноруди і під виглядом обшуків чи чого там ще розшукати ті скарби! Я так гадаю, відтиск тієї печатки і прочиняє двері потаємного сховку.
А тепер зрозумій найголовніше, Валеріане, — продовжував далі Мальцев, — відкрито займатися пошуками печатки я не можу… Розпитувати-випитувати теж… Та й у Тарноруді знаходитися невідлучно — це одразу викличе підозри в усіх навколо… Розумієш? А от ти… Ти міг би тут цим питанням зайнятися й у Тарноруді гарний шмон зробити…
— Тобто ти хочеш мені доручити пошук скарбів? — перепитав Марко здивовано.
— Саме так! Ти не викликатимеш такої підозри, як я. Ти матимеш повний карт-бланш від мене у своїх діях!
— Звідки мені знати, що це не пастка, Іване? — поцікавився Швед, пильно подивившись в очі Мальцева. — Звідки мені знати, що ти не обдуриш мене, як доведеться ділитися скарбом, коли ми його знайдемо, не віддаси на поталу своїм?
— Бо маємо довіряти один одному; ти отримаєш половину з усього, телепню! — тихо відповів Мальцев. — Половину! Втямив, Клєвєров? І прощай, злиденне життя! До того ж я не вірю у те, що радянські ідеали раптом стали тобі близькими; ти з народження мав усе, ти ніколи не був пролєтарієм і прижитися у радянській країні тобі буде ох як складно! А з такими грошищами ти зможеш облаштуватися де завгодно, второпав?
Брови Марка поповзла вгору.
— Та второпав… Але скарби потрібно ще знайти… Хіба золото та цінності за новими законами не належать радянській владі, Іване?
— Оце ти мені ще розповідатимеш, що належить радянській владі? — роздратовано проказав Мальцев. — Я скажу тобі зараз страшну річ, — промовив він, геть збліднувши. — Скажу лише тому, що довіряю тобі, Клєвєров: я достатньо зібрав золота та цінностей для радянської влади. Вантажівками вивозили з навколишніх сіл. Можу я щось і собі на чорний день припасти?
Марко провів долонею по обличчю.
— Тобто… Зачекай, Іване… Просто хочу переконатися, що правильно тебе зрозумів… Ти, спеціальний уповноважений ОДПУ Іван Мальцев, хочеш незаконно заволодіти старовинним скарбом княжих часів, якому немає ціни, і називаєш це «припасти на чорний день»?
Мальцев кілька митей дивився на Марка і нарешті проказав:
— Так. Ти усе правильно зрозумів, Валеріане. Саме цього я хочу. А ще я хочу, аби ти допоміг мені у пошуках того скарбу і, заволодівши ним, отримав би свою частку. А далі… я тебе не знаю, а ти мене… Світ он який широкий!
Марко ошелешено дивився на Мальцева. Такого від Івана він почути не сподівався.
— Скажу відверто… несподівана пропозиція, — проказав Швед. — Аж випити захотілося. Ну, добре. Припустімо, ми той скарб знайшли. Перепрошую, що лізу не у своє діло… Але тобі-то чим радянська влада так насолила? — запитав у Мальцева. — Ти ж казав мені, що з младих пролетарських ногтєй комісариш, кров і плоть їхня. Не те що я… Сам знаєш.
Іван знизав плечима.
— Нічим. До цього часу я навіть їй вірно служив. Але… Ти розумієш, Валеріане… Я ж не тупий місцевий гвинтик для виконання окремих задач і не з сусіднього Довжка на посаду уповноваженого призначений, а із самої Москви. Уся важлива інформація через мене проходить. Хочеш не хочеш — змушений аналізувати, думати і робити висновки. І з того місця, де я сьогодні знаходжуся, добре видко, що буде далі. Та там на кордоні усі, як можуть, наживаються на тому.
— І що ж ти бачиш? Що буде далі? — вдавано насмішкувато запитав Марко.
— А ось що буде, — безапеляційно відповів Іван Мальцев. — 3 усього видно, що зараз ми планомірно захищаємо ці території: вивозимо до Москви церковне золото та цінності, восени почнемо вивозити звідси зерно та інше продовольство… Уже прийшли рознарядки забирати усе, розкуркулювати кожного, хто має на подвір’ї бодай нещасну козу; кожного, хто, власне, має те подвір’я. А коли почнемо забирати збіжжя… Що далі, Валеріане?
Марко дивився Мальцеву просто в очі.
— Почнуться глади і мори, — відповів Марко.
— Саме так. І бунти, — кивнув Мальцев. — Тих, хто ще буде в силі бунтувати, — накажуть або розстрілювати на місці, без суду і слідства, або вивозити до Сибіру як ворогів революції. І будь упевнений, не таким потягом, яким ти сюди із Варшави їхав. З того, що я читав і знаю, Малоросія завжди стояла Москві кісткою в горлі. І всі ці Центральні Ради, Директорії, Грушевські з Петлюрами…Ти ж он навіть у своїх Парижах був у курсі про той бій за Вознесенськ, сам же мені розповідав про те, як петлюрівці без куль в атаку йшли. Хохли — це шалені люди. Вони захищатимуться до останнього. І навіть тоді, коли вмиратимуть, то з голими руками у бій проти тебе підуть.