Печатка Святої Маргарити

— І Ви, товаришу Мальцев, вірите у ці байки?

— І я так подумав на початку що байки, — розвів руками Мальцев.

— Байки, то мови немає! — похитав головою Швед.

— Та отой диякон забожився мені і під страхом смерті давай розповідати далі, — продовжував Мальцев. — Мовляв, місцезнаходження того скарбу було відоме лише колу посвячених членів товариства ордену Білої Троянди, вищим священикам — єпископам та волосним управителям. Були і якісь документи, та наші орли їх давно поспалювали, не розібравшись. Біда від неуцтва — те, про що ми з тобою говорили.

— І що далі?

— Так от, — вів Мальцев далі. — Усі, кому то було відомо, давно або вибиті, або за кордоном, і їм не до пошуків скарбу. Тут же, на місці, таємниця його місцезнаходження була відома лише єпископу, якому після революції на таємному зібранні передали спеціальну печатку із зображенням святої Маргарити. Крушанівський бачив її власними очима і навіть погодився намалювати, як вона виглядає. Він запевняє, що єпископ Лєпновський увесь час носив її при собі як каблучку чи перстень… Та печатка використовувалася тільки в особливих випадках, для найважливіших документів. Але окрім того вона… ти не повіриш, Валеріане, є ключем, що відчиняє таємний сховок, у якому знаходяться ті прадавні скарби!

Марко приголомшено мовчав, гарячково намагаючись зметикувати: те, що зараз почув від Мальцева, — прояв Божого дива, неймовірне везіння, випадковий збіг чи якась підступна провокація?..

— Що ти дивишся на мене, як баран на нові ворота! — вигукнув Іван, забувши. — Я кажу тобі те, що почув на власні вуха! У Тарноруді заховані стародавні скарби, Валеріане, і ми з тобою можемо знайти їх!

Тепер він міг нарешті глибоко затягнутися цигаркою, яка тліла у його пальцях увесь цей час.

У кімнаті запала мовчанка. Марко якийсь час дивився на Мальцева.

— Ну, Клєвєров, кажи щось. Не мовчи, — нарешті промовив Іван.

— Та що казати… Намагаюся повірити, що все мною почуте — правда.

— Правдивіше не буває! — відповів Мальцев. — Я ж так і не доказав тобі, Клєвєров! Та печатка була передана місцевому кам’янецькому єпископу, отцю Лєпновському, він носив її при собі. Ти тільки уяви, як я мчав із Тарноруди до Кам’янця! Мов навіжений! Панотця ж напередодні арештували! Ну, думаю, у слідчій тюрмі він нікуди від мене не подінеться, аббат Фаріа довбаний. Але сталося те, чого я боявся найбільше: годувати арештантів не дуже є чим, та й у камерах тісно — як оселедців у бочку усіх тиснуть. От комендант нашої слідчої в’язниці і вигадав їх потроху розстрілювати, буцімто за втечу, аби не утримувати зайвих… Солдати — за свідків (вочевидь, у Сєргєєва є свої, перевірені люди), лікар засвідчує смерть, усе чин-чином, не підкопаєшся.

Щойно приїхав із Тарноруди — наступного дня до коменданта пішов. Марно! Лєпновського саме у такий спосіб і розстріляли ще за кілька днів до мого приїзду. Буцімто за спробу втечі. І поки я до Кам’янця добирався, його й поховати уже встигли.