Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Ні… Нічого такого він не згадував. Був, як завжди, переляканий. Кажу ж… лайно під лопухом. Та кому ж, як не тобі, знати: тут арештантів обшукують і забирають усе цінне одразу. Це ж голодня, мародери! Навряд чи покійному єпископу бодай хрестика залишили. Гадаю, усі речі забирають ще при арешті і воно все десь там зберігається у начальства, а якщо дуже цінне…
Кренцель зітхнув, піднявся зі свого крісла-гойдалки, підійшов до шафки.
— Але я можу поцікавитися у Пливановського, так, наче випадково… — проказав він. — Може, по келишку бренді, Марку? У мене є ще трохи… Зосталося зі старих часів…
Швед аж скривився.
— Ви не образитеся, якщо я відмовлюся, пане Кренцель? Ніколи скільки не вживав алкоголю, як за ці кілька днів перебування на території радянської України.
— Не примушуватиму, — Кренцель все ж дістав келишок і графин із бренді. — Але собі таки наллю.
— І ще… — Марко пильно подивився на Кренцеля. — Нічого у Пливановського не питайте. Ще бракувало, аби Вас запідозрили у чомусь. Самі кажете — лайно під лопухом. Але прийде і доповість, що патологоанатом Кренцель розпитував про таке і таке…
Лікар розвів руками.
— Як скажеш, Марку. Але в усьому іншому покладайся на мене!
— Тоді, аби не затримувати Вас, пане Кренцель, я піду. Щодо зв’язкового — дам знати, як тільки усе знатиму сам.
У погляді Кренцеля майнув погано прихований сум.
— Біжи, біжи, Марку.
— Я б із радістю посидів із Вами, пане Кренцель, — проказав Марко, — та моя занадто довга відсутність може викликати підозру, як і той факт, що ми із Вами знайомі. Тому при випадковій зустрічі вдавайте, що вперше мене бачите. Я за першої ж нагоди сам до Вас прийду. У мрецьку чи сюди…
— У мрецьку… Господь із тобою! — відмахнувся Кренцель. — Краще сюди.
Марко лиш тихо розсміявся зі свого каламбуру.
— У мрецьку, пане Кренцель, безпечніше.
* * *
У колишній вітальні Шведів горіло світло. Мальцев чаював. Перед ним стояв таріль із рум’яними пампухами. Марка аж по душі скреготнуло: ці пампухи, його улюблені, здоровенні, бахматі, без сумніву, із вишнями, котрі Іван наминав один за одним, були як Маруньчина зрада.
— А ось і ти, Валеріане… — Мальцев відклав убік склянку у мельхіоровому підстаканнику. — Я гадав, ти вдома уже. Приїхав — а тут пампухи на тарелі, ні тебе, ні Марії Степанівни… Я аж недобре подумав!
Марко всівся напроти, стомлено посміхнувся.
— Даремно турбувався. Я твоєї домробітниці від обіду в очі не бачив.
— Чаю вип’єш? — запропонував Іван. — Люблю перед сном чай із медом… а тут ще й така розкіш, пампухи з вишнями… Нагадують Марії Степанівни перса, — крутнув перед собою руками. — Такі ж… соковиті та пружні.
— Чаю залюбки вип’ю, — відповів Марко. — А пампухів після такого порівняння, товаришу Мальцев, чогось перехотілося.
Іван тільки реготнув, відкушуючи чималий кавалок пампуха.
— Ет, який ти чутливий… То куди ходив? — проказав із напханим ротом. — Вважай, це запитання твого начальника.
— Та так… хотілося усе обдумати… Обмізкувати…
Мальцев помітно напружився, спохмурнів.
— Невже вирішив відмовитися від справи, Валеріане? Невже я у тобі помилився?
Марко не стримав сміху.
— Хто ж від такої справи у змозі відмовитися! Навпаки, обдумував, як би то краще усе зробити… Нам же у Тарноруді без тієї печатки робити нічого! Вона — ключ до таємного сховку із скарбами. Ти так, здається, казав?
— Саме так! — Мальцев вкинув у склянку кілька шматків цукру, долив чаю із пузатого чайника. — Ти, Валеріане, не соромся… Склянки он там. Чашки — поруч. Там десь і цитрина знайдеться. Пригощайся!
Марко вийшов на хвилинку до кухні. У шафці на старому місці і справді знайшов склянки, мельхіорові підстаканники та чайний сервіз. Чи був то їхній, Шведів, чи пізніших власників — не знав, бо тоді, у 1919-му, під-час короткого червневого перебування вдома не звертав на такі дрібниці уваги. Хотілося думати, що оці миловидні чашки та блюдця з віночками із блакитних незабудок належали раніше його матері, пані Ганні… від цієї думки аж на серці потепліло.
Зі склянок у підстаканниках пити чай не любив, хіба що у потягах. Не подобалося відчуття гарячого скла на губах. Та й взагалі манера пити чай зі склянок у підстаканниках викликала у нього якесь підсвідоме роздратування, асоціювалася з білогвардійськими «високоблагородіями», що добивали його нещасну землю замість того, щоб об’єднатися проти спільного ворога — більшовиків, а потім тікали за кордон, як щурі з корабля, що потопає, тільки-но їм самим засмерділо смаленим по-справжньому.