Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Дочікуватися відповіді не став, глипнув у бік Клєвєрова.
— Подавай нам їсти, Маріє Степанівно, бо від роботи коні з копит падають!
А сам пішов до Марка.
— І як воно спалося?
— Дякую, добре. Відпочив. Оце завершую. За хвилин десять усе буде готове, — відказав той.
Мальцев сів напроти Шведа.
— Відклади то, Валеріане, маю до тебе розмову. Важливу розмову. От тільки маю бути упевненим, що тобі цілковито можна довіряти, бо…
Марко підвів здивований погляд. З виразу обличчя Івана було складно вгадати, що він має на увазі.
— Мені можна, — проказав із посмішкою. — Пантелеймон попереджав, аби окрім тебе ні з ким тут і не вітатися, не те що у справи якісь вступати.
— Правильно попереджав… — Мальцев відкинувся на спинку стільця. — Він знав, що говорив, бо якби не я, Баюрний би вже давно гнив у могилі, а не сидів у радянській дипмісії у Варшаві… Одначе, друже Валеріан, розмова такого ґатунку, що то не для кабінету, тому…
— Я уважно слухаю, товаришу Мальцев.
Іван зам’явся. Дістав із портсигара цигарку і вперше за увесь час запалив просто у кімнаті.
— Маріє… чуєш? — гукнув, не озираючись. — Попільницю мені принеси!
Марунька увійшла, невдоволено втягнула носом повітря, та швидкий Марків погляд змусив її не проронити ні слова. Поклала перед Мальцевим важку бронзову попільницю, що від попередніх господарів залишилася.
— А тепер іди собі! — додав Іван. — Двері не забудь за собою зачинити. Іди, в садку погуляй, Маріє!
— А як же обід, Іване Миколайовичу? — все ж перепитала вона.
Мальцев роздратовано глипнув на неї.
— Ти чула, що я тобі сказав? Іди погуляй у садку. Подаси обід, як покличу.
Марко з інтересом спостерігав за нервовим Мальцевим. Яка його муха вкусила? Що за таємничість?
— Отже… — проказав Мальцев. Далі слова знову наче застрягли у нього в горлянці. Дочекався, поки за Марунькою грюкнули двері. — Маю усі підстави сказати, що радянська влада перед тобою дуже завинила… І я хочу виправити ту несправедливість по відношенню до тебе, Валеріане. Я читав усі звіти Баюрного про тебе, — додав за мить. — Особливо про те, як загинули твої рідні у Пітері…
Марко вдавано спохмурнів. Похнюпився, втупився на свої руки, наче на них, як у того, описаного Баюрним, справжнього Валеріана Клєвєрова все ще можна було побачити бруд, що врятував тоді штабс-капітану життя на вулицях вимерлого Петрограда.
— Ти можеш воскресити моїх рідних? Повернути моє колишнє становище? — запитав Швед, зиркнувши з-під лоба на Івана Мальцева. — Я підписався під отакою писулькою, що забуду про усе, що сталося у Петербурзі тієї осені з моєю сім’єю. Обіцяв, що забуду, хто то вчинив. Але ти сам нагадав мені. Я обіцяв забути, але не думай, що мені то більше не болить. Тому, краще, не нагадуй.
Мальцев на якусь мить зам’явся знову. Усе ще межувався, мав сумніви, однак відступати уже не хотів.
— На жаль, повернути тобі рідних до життя я не в силі, — відповів він. — Але щодо становища, щодо ТВОГО КОЛИШНЬОГО становища… Справа цілковито секретна, Валеріане. І ніхто про неї знати не повинен… — проказав поспіхом.
— На місці твоєї домробітниці я би вже прилаштувався і підслуховував за дверима, — похмуро відповів Марко. — Якщо справа така секретна, то навіщо так демонстративно це виявляти?
Мальцев рвучко підвівся, підійшов до дверей і з силою прочинив їх: Маруньки за ними не було.
— От бачиш! — проказав до Марка. — Ніхто нас не підслуховує. Тут, у мене вдома, говорити про таке цілком безпечно. Отже, Валеріане, те, що я зараз тобі розповім, має надзвичайну вагу, — всівся знову за стіл напроти Марка. — І, можливо, у подальшому може цілковито і докорінно змінити і моє, і твоє, Валеріане, життя. Тож слухай… — додав зовсім тихо, так, що Марко аж нагнувся ближче до нього через стіл. — Є тут недалечко від Волочиська, на Збручі, прикордонне містечко — Тарноруда…
Швед підняв здивований погляд на Мальцева.
— Під час нещодавнього вилучення церковних цінностей, — продовжував той, — я дізнався, що хтось із місцевих таємно виніс із костелу і заховав старовинну ікону, копію зі ще давнішого оригіналу, який вважається чудотворним. Справжній образ ще у двадцятому році тарнорудський ксьондз, такий собі Броніслав Роговський, вивіз до Тернополя. Там теж історія була…
Місцеві мені розповідали, що як від’їхав на певну відстань від Тарноруди, коні стали, наче скам’янілі, не хотіли рушити з місця, поки він не благословив тією іконою містечко. Ну… я усім цим чудотворним байкам не дуже вірю, — правив далі Мальцев, — однак я чув, що справжню чудотворну ікону з Тернополя аж до Зєльонки Паслецької доправили. Тепер не дістанеш. У Тарноруді залишалася тільки оця копія, про яку я тобі зараз кажу.