«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Навпроти Зосі з першого дня, як тільки вона з'явилася у приймальні, з ранку до вечора просиджував Даромир Чигиренко-Рєпнінський. Він сидів у приймальні доти, поки його не проганяв звідти Стратон Стратонович. Даромир на Чудловську дивився набагато пристрасніше, ніж на ніс Дульченко, бо покохав її тим коханням, що називається «з першого погляду і назавжди», але вона в нього не вірила і не відповідала взаємністю. Очевидно, тому, що Маргарита Ізотівна запевнила її: він у художньому інституті бачив різних голих жінок, які в них там називаються чомусь натурницями. А такі чоловіки, котрі вже розкрили для себе таємницю всіх таємниць, нездатні на велике, а тим більше на довготривале кохання.
— Чоловіка біля себе можна утримати лише таїною усіх таїн,— повторювала Королева Марго.— Чоловіки, як ті вчені, поки не розкриють усе до кінця — не заспокояться. Повірте мені, Зосенько.
Зося, котра змалечку навчалась поважати старших, вірила їй і Даромира не кохала.
— У вас не може бути справжнього почуття до мене... Ви його самі не маєте і не забирайте в мене,— просила Зося Чигиренка-Репнінського.
— А в Гойї до Махи? — відповідав-запитував Даромир Сидорович.— Зосю, ви відстали від віку. Ваш поїзд давно промчав, а ви залишилися на пероні шістнадцятого століття. Зосю, верніться у двадцятий вік,— благав він її, але вона не хотіла, хоча від мод нашого віку не відставала, натягуючи на себе міні-спідничку, котра на Маргариті Ізотівні, коли та виявила бажання її приміряти, уже висіла, як «міді».
Так вони удвох і йшли в ногу з будь-якою модою. Зося соромилася своїх довгих, хоч і струнких ніг, їй весь час хотілося бути нижчою. Тому Чигиренко-Рєпнінський хотів її познайомити з одним дамським закрійником, що винайшов оригінальний проект жіночого каблучка, від якого власниця довгих ніг здавалася нижчою свого зросту. Але Зося запевнила його, що в неї совість чиста і що він нічим її в свою залежність не втягне, хай і не намагається. Рєпнінський відступив, як солдат за наказом командира на запасну позицію, щоб тимчасово приспати противника, а тоді вдарити по ньому і несподівано захопити в полон.
Змінився дещо й Михайло Танасович Ховрашкевич. Як носій коридорних ідей він несподівано висунув нове гасло: «Якість шапки — на щит неспокою». Це гасло він намагався пронести через усі будні «Фіндіпошу», час від часу показуючи щит із-за барикад байдужості Ковбика. Ще одним виявом творчого неспокою Ховрашкевича було те, що він нелегально продовжував експеримент з Чанітою і Кузьмою і все-таки вивів, кажуть, шепеон-один.
Цю експериментальну шапку для обкатки було нібито підпільно від Ковбика вручено директорові овочевої бази для випробування її в різних умовах. Директор був задоволений оригінальною шапкою у формі їжака. Шапка мала один недолік — дуже кололася, але в цьому була й своя перевага. Коли директор повертався додому, на його шапці завжди, залежно від пори року, було щось настромлене — чи то яблуко, чи груша, чи квашений огірок.
Обкаточний період шапки так і не пройшов усіх стадій (а тому остаточних результатів Ховрашкевич не отримав), бо за директором овочевої бази постійно почали ходити назирці якісь підозрілі типи. Найбільшу недовіру вони викликали в нього тим, що самі були в добротних шапках, і директор не знав, чого вони від нього хочуть, а тому негайно звільнив голову від шапки і передав її синові. Той приніс дарунок до школи, і юннати зробили з неї опудало їжака. Воно, до речі й досі стоїть у тій школі, в зоологічному кабінеті, де навчається син директора овочевої бази. Так що при першій нагоді та бажанні ви з тим колишнім «шепеоном» можете ознайомитися.
За цей рік у Ховрашкевича виросли вуса, і з цього приводу він постійно філософствував:
— То я вам скажу, дивна таки природа. От миєш буває руки червоним, зеленим, рожевим чи жовтим туалетним милом, а піна все одно біла. Природа — то дивна річ. От візьміть мене. На голові волосся чорне, під пахвами, вибачаюсь, чорне, на грудях, усі знають, чорне. Правда, трапляється, буває, уже й сиве,. Але я його не висмикую. Бо висмикування волосся, то я вам скажу, найчастіше приводить до раку грудей. Тому ліпше його вже голити. Я це дослідив і, гадаю, якщо матиму час, то обов'язково писатиму на цю тему дисертацію... Так про що ж ото я? Ага! Про висмикування. Я не висмикую, якщо й трапляються навіть сиві волосини. Я їх легенько підпалюю. Але я, здається, не про це. Я про те, що на голові у мене волосся чорне, під пахвами, вибачаюсь, чорне, на грудях, усі знають, чорне, а вуса — руді...