«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Зрештою, Сідалковський був задоволений наслідками обміну. Не знав він лише одного: свобода втрачається легко, а виборюється важко. Але він був у тому віці, коли його ровесники діють відчайдушно, швидко і нерозсудливо.
Сідалковський стояв біля вікна у позі Колумба і, не поспішаючи, зав'язував краватку. Біля розваленого часом і вуличними шибениками цегляного під'їзду зі старою, скрипучою, як усе в будинку Карапет, брамою стояли уквітчані чорні, аж лискучі, мов черевики у Сідалковського, «Волги» і сигналили. Та Євграф на них не реагував. Бо бувають у житті хвилини, коли хочеться допекти хоч чим-небудь людям, які, здається, й не заподіяли тобі зла, навпаки — роблять добро, але злість на них все одно хочеться зігнати. Таку роль в одружених виконують найчастіше жінки, на яких невідомо чим розлючені чоловіки, повертаючись з роботи чи від коханок, раптово починають кричати. Сідалковський ще не мав на кому згонити своєї несподіваної люті і тому, розвернувшись, з усієї сили хряснув величезною тарілкою об підлогу.
— На щастя! — сказав він і помчав униз, де водію таксі не терпілося до загсу більше, ніж Сідалковському
У передній «Волзі» біля сердитого шофера-таксиста, що, певне, думав про денну виручку, надто про кишенькові, сиділа розрум'янена й щаслива матуся Карапет. Позаду, як і того першого дня, коли Сідалковський ступив на асфальтовану землю столиці, формальна царівна його серця — Тамара. У білій фаті. Але найбільше в ній привертала увагу не фата, а яскрава пінопластова квіточка з різнокольоровими пелюстками, яка здивувала б навіть Мічуріна, якби він її побачив.
Коли Тамара зітхала, квіточка так підстрибувала на грудях, що здавалося, пелюстки ось-ось облетять. Але клей БФ-247, очевидно, був з експериментальної партії «Тільки якість», і тому все трималося на місці. Наречена сиділа невесела й розчарована, бо знала заздалегідь, чим ця комедія кінчиться, хоч і не розумілася на зав'язці й кульмінації. Але розв'язку відчувала усім своїм 76-кілограмовим єством. Чого не можна було сказати про Сідалковського.
У наступних двох «Волгах» сиділи, як завжди у такі хвилини, найщасливіші свідки: Славатій Мурченко (його запросила Тамара) в окулярах з новими скельцями, які обов'язково після першої випивки мав побити і номер свого будинку шукати навпомацки; переодягнений у цивільне лейтенант, а тому в ці хвилини — капітан Саприкін та смутна і невесела Ія. Вона дивилася на Сідалковського крізь шпарку між двома, колись чистими, фіранками на вікнах автомашини так, як дивиться з клітки зоопарку домашня кішечка, котру для повної комплектації посадили разом з дикими тваринками. Ія сиділа мовчки і нагадувала могилу, в якій похована остання таємниця тижня із життя Сідалковського.
У третій машині сиділо три представники заводу, де працювала Тамара і де було заплановане таке модне на той час комсомольське весілля. Представники повинні були урочисто вручити, разом з свідоцтвом про одруження, ордер і ключі від двокімнатної квартири, яку Сідалковський збирався негайно розміняти на дві окремих з доплатою.
— Чому ти запізнюєшся, старий? — на правах давнього знайомого запитав його Слава Мурченко.
— Одружуватися і помирати, Славо, ніколи не пізно. Важливо народитися,— відповів Сідалковський і сів поруч Тамари, обнявши її для проформи за плечі.
Кортеж чорних машин мчав до Палацу щастя, та Сідалковський у той день з цією назвою погодитися не міг. Він намагався жартувати і заспокоювати Тамару. Складалося враження, що він заспокоює себе, неначе в'язень, котрого ведуть на ешафот і котрий, працюючи на публіку, корчить із себе героя, хоч усі бачать, як його коліна вибивають дріб. Є дві категорії молодих людей — тих, хто несподівано йде до загсу: одним цей похід ввижається вічним засланням, звідки уже ніхто ніколи не вертається, другі йдуть сюди, як до суду, перед цим побувавши в досвідченого адвоката, котрий запевнив, що вирок таки буде, але умовний.
Сідалковського везли до загсу, і в його душі жило друге почуття, хоч уже тоді він відчував у собі зачаття якогось третього. Може, це було передчуття права на заключне слово, яке згодом скаже не він, а Тамара? Якби не така урочистість ситуації, Сідалковський міг покласти свою задуману голову з трьома почуттями на двоє міцно стиснутих колін Тамари, що нагадували в цей момент неспокійну лисину Бубона, під час ревізії, і Сідалковський би відчув... Але про це згодом. Сідалковському ніколи — він їде до загсу.