«Аристократ» із Вапнярки

Контрастні, трохи товстуваті й хтиві губи начебто промовляли, що вони відкриті вітрам і доступні для слабко-характерних жінок та гарячих поцілунків. Його постава, статура, погляд і чітко окреслений класичний профіль — усе вказувало на те, що стародавні греки явно поспішили оголосити Аполлона Бельведерського взірцем чоловічої краси, а античні оракули, передбачаючи майбутнє, навіть гадки не мали, що в їхнього далекого пращура згодом можуть з'явитися такі ж самі нащадки, але в значно поліпшеному вигляді. Торс незнайомця мав такі класичні пропорції, що на ньому хотілося негайно повісити табличку: «Манекен для Будинку моделей, 5-й зріст, 50-й розмір»,— а потім усе це запустити у серійне виробництво.

Дженджуристий молодик поважно підійшов до провідниці і, взявши її за лікоть, змовницьки сказав:

— Красуне, до Києва. По броні...

Провідниця на якусь мить розгубилася, ніби в неї несподівано відібрало мову, а потім безапеляційно заявила:

— Ніякої броні! У мене міжнародний вагон.— Проте одразу ж знітилася під його поглядом і, ніби виправдовуючись, додала: — Я б з радістю, але у моєму вагоні польська і молдавська делегації...

— Чудово, люба: вважай, що перед тобою стопроцентний іноземець. Тим більше, що я народився на кордоні... між Вапняркою і Крижополем...

Тепер провідниця навіть посміхнулася. Його сірі очі світилися такою добротою і щирістю, що дівчина вже готова була взяти його, порушивши всі інструкції, але вчасно помітила цибату постать бригадира поїзда з зеленою нашивкою.

— Он туди! — Вказала вона червоним прапорцем.— За вагоном-рестораном — наші вагони. Причепили в Унгенах...

Ображений у своїх найкращих почуттях, молодик гордо повернувся і попростував у хвіст поїзда.

— Привіт кучерикам! — спритно підтягнувшись, він вискочив на підніжку, цього разу не давши навіть опам'ятатися провідниці — симпатичній дівчині з двома кучериками біля вушок.— У мене, красуне, радість і нещастя: у столиці померла бабуся, а у Вапнярці в жодній касі немає квитків...

— Яка ж це радість? — простодушно спитала вона, сприймаючи його жарт цілком серйозно.

— Так бабуся ж міліардерша! За все своє стодволітнє життя прийняла п'ять мільярдів пляшок, але всі на дві копійки дешевше номіналу... Вловила вміст, хоч пляшки були й порожні?

— У мене немає місць,— прозаїчно відповіла дівчина.

— Люба, але в тебе є ніжне дівоче серце, добрі очі і такі милі кучерики біля вушок, через які у минулому столітті йшли на ешафот і стрілялися на дуелях!.. І як тебе, таку гарну, мама відпускає саму в далеку дорогу? Ще й, мабуть, без грошей?.. Люба, я пересиджу у ресторані, а зайва п'ятірка в столиці ще нікому не заважала. Або, як казала моя покійна бабуся, гроші ніколи не обривають кишень...

— Ну, йди вже, йди! Балакун... Пересидиш у ресторані... Якщо є за що!

Останні слова різко вдарили його в груди і зупинили. Він з неприхованою прикрістю глянув на дівчину.

— Життя зіткане з протиріч,— похитав докірливо головою.— Такий ротик — і такі слова... Проза! А в людини повинно бути все прекрасне: одяг, манери, гарнітур і каліграфія...

— Ну, ну! Каліграфія... Йди вже...