«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Вік Дульченко було так само важко визначити, як без знання археології вік древніх монет, хоча Маргарита Ізотівна постійно говорила про свою молодість.
— Повірте мені,— казала вона,— і я колись була молода...
Але в це ніхто не вірив. Принаймні у «Фіндіпоші».
Характерною рисою Дульченко була її хода. Вона не ходила, а швидше хиталась, як качка чи майстер спортивної ходьби, і тому здавалося, що в ній десь знаходиться двигун, котрий не заводиться лише тому, що сіли акумулятори. Рот у неї закривався хіба що вночі, і Ховрашкевич у перші дні знайомства дивився на неї такими очима, ніби нарешті вивів шепеон. Вона його буквально приголомшила, бо Михайло Танасович навіть не припускав думки, що десь є людина, котра може переговорити його. І на тобі: Дульченко. Про що вона тільки не розповідала! Про все одразу й одразу ні про що. Якщо Ховрашкевич, старий і досвідчений «теоретик жіноцтвознавства» (так називав його Сідалковський), оповідав найбільше про жінок, то Дульченко навпаки: про жінок не казала нічого або тільки хороше.
Маргарита Ізотівна мала своє хобі. Вона радила усім співробітникам, коли і як випікати торти, варити супи, борщі, готувати коктейлі і загортати оселедець у «кожух». Оселедець «у кожусі» — це був її «троянський кінь». Вона про нього так смачно розповідала, що Стратон Стратонович якось не витримав і видав по «Фіндіпошу» наказ, в якому суворо заборонив розказувати про оселедці з такими смаковими інтонаціями. Складалося враження, що з кулінарії Маргарита Ізотівна могла захистити дисертацію на будь-яку тему, могла стати одним із провідних науковців Інституту гігієни і харчування, але просто не хотіла. Та й у Кобилятині-Турбінному такого інституту не існувало, а в інше місто, навіть столичне, вона їхати не хотіла.
Поради й рецепти, що їх приносила на службу Маргарита Ізотівна, мали й справді цікавий і оригінальний характер. Одне тільки залишалося таємницею: вона їх звідкілясь виписувала чи придумувала, як казав Бубон, «зі своєї голови»? Різні рецепти типу «Як найшвидше сервірувати стіл», «Що подавати гостям на десерт» тощо можна знайти у неї всюди: на окремих клаптиках паперу в сумочці, на обкладинках книг, уривках газет, між сторінками брошур. Вона їх колекціонувала, наче марки, а тремтіла над ними, як нумізмат над грішми. Дульченко мала чи не єдину в світі картотеку, в якій детально описувалося понад дві сотні різних видів борщів. Але заглянути в ту картотеку не міг ніхто — Марго боялась плагіату.
Поруч Маргарити Ізотівни, вистромивши з-під стола довгі хлопчачі ноги, через які їй ще в першому класі пророкували блискучу кар'єру баскетболістки, сиділа кур'єр «Фіндіпошу» Тезя Чудловська, або, як казали у «Фіндіпоші», Зося. Вона мала певну схожість з швидкоростучим бамбуком, що розвивався хоч і в нормальних умовах, але між двох близько поставлених дощок.
Якщо Зося не біжить по цигарки для Стратона Стратоновича (це чи не єдине її заняття у «Фіндіпоші»), то читає і при цьому так млосно зітхає, що з календаря з перекладними листочками сторінки відриваються самі і, як осінні листочки, опускаються на підлогу, біля кошика для паперів. Зося визнавала тільки чотири книжки, що створило людство: «Трістана та Ізольду», «Ромео і Джульетту», «Анжеліку і короля» та «Даму з собачкою». Вона їх читала щодня й щоночі, а після цього їй снилися кольорові сни за цими творами, неначе кінофільми, сценарії до яких писала сама Зося.
Тезя Чудловська, як і всі фіндіпошівці, мала ще й резервне прізвисько — Дипкур'єр «Фіндіпошу». Називали її любовно, без насмішки, бо до Зосі тут усі ставилися добре і поважали її за скромність та сором'язливість. Вона належала до тих безневинних створінь, котрі вбирали в себе все без винятку, неначе морська губка.
Зося була лагідна й добра. Така добра, що її образити боявся навіть Нещадим. Зося ніколи не мала своїх думок, а брала напрокат чужі, але користувалася ними рідко і майже не зловживала.
Під серцем Зося виношувала рожеву мрію. Мріяла вона про таке ж високе, як сама, і таке ж чисте, як вимиті слізьми її очі, кохання. Їй, наприклад, дуже хотілося, щоб її коли-небудь викрав якийсь негідник і завіз у древній замок холодного середньовіччя, а благородний лицар, закутий в панцир і хоч трохи схожий на Сідалковського, убив того паршивця й визволив Зосю. А потім посадив на коня (автомобілі Зося ненавиділа, бо Маргарита Ізотівна розповідала їй страшні оповідки про те, як у тих автомобілях їздять чоловіки-негідники з однією лише метою: піддурити дівчину чи жінку), покритого червоною або — ще краще — блакитною, наче літнє небо, попоною, і відвіз у свій замок. Де міг бути в наш час такий замок — Зося не уявляла. Але в уяві вона бачила його чітко й виразно. Дорога від нього проходила крізь дрімучі ліси, в яких, безперечно, жили жахливі розбійники, а тоді шлях петляв зеленими луками, повз голубі річечки, дубові гаї. А по дорозі весь час з ними траплялися якісь пригоди, з яких переможцем неодмінно виходив Сідалковський.