«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Це, до слова сказати, була найкоротша промова Ховрашкевича.
Зарум'янився і Панчішка. Він ще більше подобрішав, і з пояса почав звисати, за його власним і скороченим висловом, «енжир», що в перекладі на доступну мову означало: недоторкані запаси жиру. У Панчішки й Майоліки несподівано почалася переоцінка їхніх смаків, і вони категорично відмовилися від рожевого кольору, а натомість почали кохатися ще в рожевішому — все підфарбовували. Воно вигоряло на сонці і ставало таким, як раніше. У їхній квартирі з'явилася рожева кімнатна болонка Нюзя. Майоліка негайно викликала із села маму, яка тричі на день на рожевенькому шпагатику виводила Нюзю з рожевеньким бантиком на шиї гуляти на схили Дніпра.
Адам Баронецький-Кухлик несподівано полюбив яблука і з'їдав усі, які тільки приносила Єва. Змінилася трішечки і Єва Гранат. У неї біля лівого ока з'явилася перша, ледь помітна зморщечка. Єва стояла перед дилемою: чи зробити таку ж і під правим оком, чи вивести оту під лівим. Оскільки під лівим не виводилась, Єва поклала собі для симетрії зробити зморщечку й під правим оком.
Не змінився тільки Карло Іванович Бубон. Він ходив у тих самих вельветових штанях з двома рефлекторами ззаду, носив ті ж підтяжки й нарукавники, а Сідалковський, дивлячись на нього, констатував одне й те ж:
— В одну річку двічі зайти не можна, але можна зайти двічі в одні й ті ж штани.— І, щоб Бубон не сердився, питав його: — Як ваш Дем'ян, Карле Івановичу?
— Дякую, шановний,— розцвітав, як мальва під вікном, старий Бубон.— Росте. Днями без папірця виступив перед жовтенятами у Палаці піонерів.
— Це дуже важливо. Пам'ятайте, Карле Івановичу, ораторами робляться, поетами — народжуються. Везіть його до моря і полощіть камінцями рот. Бажано галькою. Вона добре шліфує...
— Камінці йому ні до чого. Він у мене не заїкається,— злився Бубон, сердито спльовував в урну і гучно зачиняв за собою двері.
Зі зміною зовнішнього і внутрішнього вигляду «Фіндіпошу» змінився й Арій Федорович Нещадим. Тепер він навіть у спеку ходив тільки при краватці, у добре випрасуваному костюмі, і кобилятинські пси боялися гавкати на нього, а тільки гарчали, підбираючи під себе хвости, і щезали в підворітнях. І то не в своїх, а в чужих, щоб не видавати господаря. Часом Нещадима зустрічали не в Кобилятині-Турбінному, а в Києві і тоді запитували:
— Звідки це ви, Арію Федоровичу?
Нещадим, багатозначно поплескуючи по папці, наче там зберігалися документи неабиякої державної ваги, казав: «Запрошували до міністерства». Але до якого саме міністерства — він не уточняв. Нижче цієї інстанції ніколи не опускався.
Матуся Карапет вивісила нове оголошення і, кажуть, знайшла собі музиканта із ресторану «Дубки», який грав там на тромбоні. Він був не кращий за Сідалковського, але не такий освічений, і Мері полюбила його з першого вечора, щоб у наступні не витрачати часу на знайомство.
Ія стала ще вродливішою, ніж була, і, якщо вірити Сідалковському, постійно молодшала, бо роки йшли в протилежний від неї бік.
— Іє! — вигукував Сідалковський і крутив її, як сонце, навколо себе.— Я вас не впізнаю: ви сьогодні молодша, ніж були вчора.
Вона, як і перше, працювала метрдотелем, але тепер переживала одну кампанію, що несподівано охопила ресторан: «Чайові — наше приниження». Ія боролася за кампанію, а її офіціантки — за приниження. Вечорами вона поспішала до Сідалковського, немов загіпнотизована глядачка на сцену до гіпнотизера.
Всі визначні події у житті Сідалковського, як правило, пов'язувалися з якимись подіями в світі чи в природі. Прибув він у Київ у день великого затемнення, у «Фіндіпош» завітав у дні переїзду його в Кобилятин-Турбінний, а зарахували його на посаду секретаря-референта того самого дня, коли на Нивки почали ходити поїзди метро. Захекана Ія примчала до нього тоді, коли від її дому до нього відмінили трамвайний маршрут, а автобуса не пустили. Їй довелося добиратися пішки, бо таксисти везти на таку коротку відстань відмовилися навіть при її зовнішності й наявності туго набитого гаманця.
— Вітаю! — ще з порога мовила вона.— Я ж вас попереджала: за свою необачність ви ще поплатитесь. У вас, Сідалковський, син...
— Не син, а швидше брат,— посміхнувся Сідалковський і додав: — Брат по плоті, але не по крові. Чи не так? — запитав він і про себе подумав: «Отже, у Тамари син. Рівно через півроку після появи штампа про реєстрацію шлюбу у моєму паспорті».— Значить, шестимісячний? — немов зрадів Сідалковський.— Отже, геніальніший за мене?