«Аристократ» із Вапнярки

— Голубонько...

— Ви хочете, щоб я порушила закон? Ви ж самі мене вчили: «Будьте принципові». А тепер хочете, щоб я порушувала? Я ж дисциплінована. Приходжу на роботу раніше за всіх вас, чорнильниці виставляю. А ви спізнюєтесь. Ненабагато, але на дві-три хвилини майже щодня. От і сьогодні... Он мокрі усі...

— Дорогенька,— Арій Федорович благально заломив руки.— Не кричіть так голосно: Зося і Карло Іванович почують.

— Хай чують, але чорнила з тієї чорнильниці я вам не дам. Самі закони вводите, от і дотримуйтесь їх!.. А то що ж виходить: ви пишете закони для підлеглих?..

— Це не закони, вельмишановна. Це поки що на правах інструкції.

— Я в цьому не розбираюсь. Моє діло маленьке, як і зарплата. Сказали так робити — я так і роблю. Краще поспішайте, он уже Сідалковський іде. І Чигиренко-Рєпнінський незабаром буде.

Нещадим узяв ручку, ще раз вмочив її в чорнильницю і залишив після себе перший зелений слід. Як гусениця. Через годину він сидів у кабінеті Стратона Стратоновича.

— Необхідно щось нове придумати,— наполягав Арій Федорович.

— А чого, журнальчик, здається, непогана штуковина,— відповів Ковбик, ще не знаючи в чому справа.

— Бачите... В основному там розписуються ті, що й без книги дисципліну поважають...

— Що ж ви пропонуєте?

— Думаю, треба доручити Ховрашкевичу, щоб він розробив нову систему...

— Та система буде діяти не раніше одинадцятої години дня,— кинув Ковбик, хапаючись за цигарку.

Арій Федорович іронії не зрозумів, бо сам користувався іншим засобом — єхидством, і тому ніколи не міг втямити, коли Ковбик говорить серйозно, а коли жартома.

— А все-таки, як же бути з чорнильницями, Стратоне Стратоновичу?

— Як на мене, то мені все одно. Хай буде так, як ви хочете. Але щоб дисципліна не падала. Я на вас покладаюсь повністю,— дипломатично закінчив Стратон Стратонович.

— Я чорнильниці ліквідовую,— твердо сказав Нещадим.— І книгу теж.

— Книгу вкиньте у вогонь,— майже крикнув йому у спину Стратон Стратонович.— Це було завжди модно...

Нещадим кресонув зубами так, що з них аж полетіла емаль, і вискочив у коридор. Біля його кабінету стояв невеличкий на зріст, схожий на пінгвіна чоловічок, що потрапив якимось дивом на Південь, і тут його довго сушили на тараню.

— Вам кого? — запитав холодно Нещадим.

«Пінгвін» раптом зморщився.

— Мені товариша Сідалковського.

— Навпроти. Читати треба вміти, дорогенький,— вказав пальцем на табличку Арій Федорович.

Сідалковський сидів і акуратно виписував літери. У нього був такий гарний почерк, що йому заздрив навіть Чигиренко-Репнінський, який писав усіма почерками, але так, як Сідалковський, не вмів. Недаром фіндіпошівці за це прозвали його після першого ж написаного протоколу людиною з гарним почерком і обрали головою місцевого комітету «Фіндіпошу». У двері постукали.

— Так,— гукнув Сідалковський і про себе лайнувся: «Несуть когось чорти. Написати плану не дадуть».