Так казав Заратустра. Жадання влади

Я розполошив цю сновійність, коли став повчати: ніхто ще не знає, що таке добро і зло,— хіба що творець!

Тобто той, хто показує людині мету, а землю наділяє змістом і майбутнім,— саме він створює те, що може стати добром і злом.

Я закликав їх повалити старі кафедри й усе, де лиш мостилася та давня зарозумілість, я закликав їх сміятися з великих учителів чесноти, з їхніх святих, поетів і спасителів світу.

Закликав сміятися з похмурих мудреців, а також з тих, хто хоч колись, остерігаючи, сидів чорним опудалом на дереві життя.

Я сидів край їхнього могильного шляху серед стерва й круків — і сміявся з усього минулого, оздобленого глевкою, прогнилою пишнотою.

Воістину, мов проповідники каяття і безумці, я вибухав гнівом і гвалтом проти всього їхнього великого і малого. Я насміхався, що все найкраще в них таке мізерне! Що найгірше в них таке мізерне!

Ось так криком і сміхом вибухала в мене туга за народженою в горах мудрістю, за моєю воістину несамовитою мудрістю,— моя велика бурекрила туга!

І часто вона поривала мене вдалину, вгору, в безвість, у регіт; тоді я летів і бринів стрілою крізь сп'янілий від сонця захват

ген у далеке майбутнє, ще не омріяне жодною мрією, у південь спекотніший, ніж будь-коли снили художники, де боги, танцюючи, соромляться будь-якого одягу,—

а що я промовляю символами і, мов поет, затинаюся і бурмочу,— мені, воістину, соромно, що я мушу бути ще й поетом!

Ген туди, де, як здавалося мені, всіляке становлення — божественний танок, а світ — вільний і свавільний — знову втікає до самого себе,—