Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Ненависть і огиду викликає в нього той, хто ніколи не стає на свій захист, хто ковтає отруйні плювки й лихі погляди, всестерпний, всевдоволений: таке властиве тільки рабській вдачі.
А коли хтось по-рабськи вклякає перед богами і припадає до господніх ніг або ж схиляється перед людьми й недолугою людською думкою,— тоді блаженне себелюбство плює на все догідливе!
Погань — так називає воно все пригноблене й пригнічено догідливе, покірні кліпливі очі, засмучені серця і ті облудні поступливі натури, що цілують шлапатими, боязкими губами.
Мудрування — так називає воно все, над чим мудрують раби, старі й утомлені, а надто всю недобру, недомудру, перемудру глупоту жерців!
Однак мудрагелі — це всі жерці, всі стомлені світом і ті, чия душа має бабську чи рабську вдачу,— ох, як ницо загравали вони завжди з себелюбством!
Власне, вважали чеснотою і проголошували нею саме те, що ницо загравали з себелюбством! «Позбутися себелюбства»— ось чого небезпідставно прагнуть усі ці стомлені від світу боягузи і павуки-хрестовики!
Та для всіх них настане день, переміна, меч судії, великий полудень,— тоді відкриється чимало!
А хто проголошує «я» повнокровним і священним, а себелюбство — щастям, той, воістину, пророк і каже, що знає: «Дивись, настає, вже близько великий полудень!»
Так казав Заратустра.
ПРО ДУХ ТЯЖКОСТІ
1
Мої уста — уста народу: для зайців у шовках моя мова звучить надто грубо й відверто. А ще більше моє слово ріже вухо чорнильним слимакам і лисам-писакам.
Моя рука — рука дурня: лихо всім столам і стінам і всьому, де примостилася дурна прикраса, дурнів окраса!
Моя нога — чортове копито: перебирає і гасає через пень-колоду, вздовж і впоперек полями, і я до біса тішуся швидкому бігові.
Мій шлунок — хіба не орлиний шлунок? Бо найбільше йому смакує ягнятина. Хай там як, усе-таки це пташиний шлунок.
Вигодувана поживою злиденною і невинною, готова летіти і гаряча в польоті — така тепер моя вдача: хіба немає в ній чогось пташиного!
До того ж мені нестерпний дух тяжкості,— така вже пташина вдача,— воістину, до смерті нестерпний, украй нестерпний, одвіку нестерпний! О, куди лише не літала і не залітала моя нестерпність!
Я міг би заспівати про це пісню — і хочу її заспівати, хоча сиджу самотою вдома і мушу співати для власних вух.
Бувають, звісно, й інші співаки, у котрих тільки повна хата гостей робить горлянку податливою, руку промовистою, погляд виразним, серце бадьорим,— я не з таких.
2
Хто коли-небудь навчить людей літати, той зрушить з місць усі межові камені, і всі межові камені самі злетять у нього в повітря, і землю він назве новим словом — «легка».
Птах страус переганяє найпрудкішого коня, але й він тяжко ховає голову в тяжку землю,— так і людина, котра ще не вміє літати.
Земля і життя видаються їй тяжкими,— цього прагне дух тяжкості! А хто хоче відчути легкість і стати птахом, той повинен любити себе — цього навчаю я.
Звісно, любити не любов'ю кволих і недужих, бо від них смердить ще й егоїзмом!
Слід навчитися любити себе — цього навчаю я — повнокровною і здоровою любов'ю,— щоб стерпіти себе самого й не блукати манівцями.
Таке блукання називається «любов'ю до ближнього»,— досі, послуговуючись цим словом, найліпше лицемірили і брехали, а надто ті, хто був тягарем для цілого світу.
Воістину, навчитися любити себе,— це зовсім не завіт на сьогодні й завтра. Адже це найвитонченіше, найхитріше, найвище мистецтво, що вимагає найбільшого терпіння.
Власне, від власника якнайдалі ховається усе власне, бо з усіх скарбів власний скарб відкопують найостаннішим,— так порядкує дух тяжкості.
Майже з колиски нас обдаровують важкими словами і цінностями,— «добро» і «зло» — звуться ті подарунки. Заради них нам прощають те, що ми живемо.
Ще й дозволяють приходити діткам, аби завчасу застерегти їх від любові до себе самих,— так порядкує дух тяжкості.
А ми — ми сумлінно несемо свої подарунки на міцних плечах дикими горами! А коли добре впріємо, нам кажуть: «Так, життя нести тяжко!»
Однак тільки людині тяжко себе нести. Це тому, що вона бере на плечі забагато чужого. Вона вклякає, наче верблюд, і сумирно дає себе нав'ючити.
А надто людина дужа, витривала і побожна: бере вкрай багато чужих важких слів і цінностей,— відтак життя видається їй пустелею!