Так казав Заратустра. Жадання влади

Ласолюбство — жало й паля для всіх одягнутих у волосяницю ненависників плоті і «світ», проклятий усіма збоченими в потойбічність: адже ласолюбство глузує і кепкує з усіх наставників облуди і блуду.

Ласолюбство — для потолочі повільний вогонь, на якому та потолоч згорає, а для поточеного дерева і для смердючого лахміття — несамовита, шалена піч.

Ласолюбство — для вільних сердець невинність і воля, сад щастя земного, щедра подяка теперішньому від усього майбутнього.

Ласолюбство — тільки для зів'ялого солодка отрута, а для того, в кого лев'яча воля,— велика сердечна наснага й святобливо збережене вино над винами.

Ласолюбство — високе знамення щастя заради вищого щастя і найвищого сподівання. Адже багатьом провіщали шлюб і навіть більше за шлюб,—

багатьом, чужішим одне одному, ніж чоловік і жінка,— а хто до решти збагнув, які чужі одне одному чоловік і жінка?

Ласолюбство — однак я хочу обгородити свої думки і навіть слова, щоб свині та мрійники не вдерлись у мої сади!

Властолюбство — вогненний бич для найтвердіших суворих сердець, жорстокі тортури, вготовані найжорстокішим для самого себе, похмуре полум'я живих вогнищ.

Властолюбство — безжальні пута, накладені на найбундючніші народи, пересмішник усілякої сумнівної чесноти, воно вміє загнуздати будь-якого коня і будь- яку гординю.

Властолюбство — землетрус, що ламає і виламує все трухляве й порожнисте; громовитий, сердитий, каральний осквернитель гробів поваплених; блискавичний знак питання біля передчасних відповідей.

Властолюбство: перед його поглядом людина повзає, гнеться, плазує і опускається нижче за гадюку і свиню — аж заволає у ній велика зневага.

Властолюбство — грізний учитель великої зневаги, котра проповідує просто у вічі містам і державам: «Геть звідси!» — поки вони самі заволають: «Пора нам забиратися!»

Властолюбство все ж принадливо підіймається до чистих і самотніх, а потім угору до вдоволених собою вершин, палаючи, мов любов, принадно обіцяючи багряні блаженства на земних небесах.

Властолюбство — та як уважати його «любством», коли високе прагне допастися влади! Воістину, не від слабості і не від жадання такі забаганки й падіння!

Щоб самотня вершина не довіку гордо самотіла, щоб гора поєдналася з долиною, а горні вітри з низинами,—

хто відшукає влучне слово, щоб охрестити й проголосити чеснотою таке прагнення! «Щедра чеснота» — так назвав колись Заратустра те, що назвати неможливо.

І тоді сталося — воістину, сталося вперше! — що його слово звеличило себелюбство, здорове, повнокровне себелюбство, що б'є джерелом з могутньої душі,—

з могутньої душі, яка має довершене тіло, прекрасне, переможне, збадьорливе, довкруг якого все обертається на свічадо,— гнучке, владне тіло, танцюрист, символом і цвітом якого є душа, що тішиться собою. Таке самовтішання тіл і душ зве себе «чеснотою».

Таке самовтішання оточує себе, мов священним гаєм, власними словами про добро і зло, кажучи, яке в нього щастя, проганяє від себе всіх жалюгідних.

Воно проганяє від себе всіх боягузів, кажучи: погане те, що боягузливе! Жалюгідним здається їй той, хто повсякчас клопочеться, зітхає, нарікає і до того ж запопадливий до найменшої вигоди.

Ще воно зневажає всіляких скорботних мудреців: адже, воістину, буває мудрість, що цвіте в пітьмі, мудрість нічних тіней, котра вічно зітхає: «Все — марнота!»

Невисокої думки воно про полохливу недовірність і про тих, хто вимагає присяг замість поглядів і простягнутих рук; а ще про всяких надто довірливих мудреців, бо вони боягузи вдачею.

Ще нижчої думки воно про запопадливих, що одразу ж, мов пси, смиренно кладуться на спину,—мудрість також буває смиренна, по-собачому покірлива, благочестива і запопадлива.