Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Там кожен промовляє, та ніщо не вдається і не доходить до кінця. Кожен квокче, та кому ж охота сидіти в гнізді на яйцях і висиджувати їх?
Кожен промовляє, все затеревенюють. Те, що вчора було не по зубах навіть часові,— сьогодні обсмоктане й обгризене звисає з пащ у сучасників.
Кожен промовляє, все розтеревенюють. Колишня таїна й таємниці глибоких душ сьогодні на язиках вуличних сурмачів та інших вітрогонів.
О дивна людська істото! Ти — гамір у темних провулках! Тепер я знову позбувся тебе — позбувся найбільшої небезпеки!
Найбільша для мене небезпека завжди чаїлася у пощаді й співчутті, а будь-яка людська істота прагне, щоб її пощадили і їй поспівчували.
Дурень з одуреним серцем, що приховує істини, багатий на дрібну облуду співчуття — ось таким я завжди був серед людей.
Я сидів серед них переодягнутий, ладний не впізнавати себе, щоб тільки стерпіти їх, утовкмачуючи собі: «Дурню, ти не знаєш людей!»
Живучи серед людей, уже не бачать, які вони: всі люди надто вже ховаються за показним,— що ж там удіють очі, які бачать далеко й до далекого прагнуть!
Коли вони не впізнавали мене, я, дурень, щадив їх за це більше, ніж себе,— але часто, звиклий бути суворим до себе, мстив собі на цю пощаду.
Покусаний отруйними мухами, видовбаний, мов камінь, безліччю краплин злоби, сидів я серед них і вмовляв себе: «Все мізерне не винне в своїй мізерності!»
Аж надто ті, що називали себе «добрими», виявлялися найотруйнішими мухами: адже вони так невинно кусають, так невинно брешуть! Хіба ж можуть вони до мене бути — справедливими!
Хто живе серед добрих, того співчуття вчить брехати. Співчуття забиває дух усім вільним душам. Адже глупота добрих незбагненна.
Таїти себе й своє багатство — ось чого навчився я внизу, бо кожного ще вважав убогодухим. Облудність мого співчуття була в тому, що за кожним я знав, що за кожним я бачив і відчував, скільки духу було йому доволі і скільки — вже забагато!
Їхніх бундючних мудреців я називав мудрими, а не бундючними,— ось так я навчився ковтати слова. їхніх грабарів я називав дослідниками й пізнавачами,— ось так я навчився підмінювати слова.
Грабарі викопують собі хвороби. У старого мотлоху завжди смердючі випари. Не слід ворушити драговиння. Жити треба на горах.
Щасливими ніздрями я знову вдихаю гірську свободу! Нарешті мій ніс позбувся запаху будь-якої людської істоти!
Облоскотана свіжими легатами, моя душа чхає, як від пінистих вин,— чхає і весело примовляє: «На здоров'я!»
Так казав Заратустра.
ПРО ТРИ ЗЛА
1
Сьогодні вві сні, в останньому ранковому сні я стояв над урвищем — по той бік світу, тримав терези й зважував світ.
О, надто рано зійшла вранішня зоря,— жаром своїм розбудила мене, ревнива! Вона завжди ревнує мене до жагучого ранкового сну.
Вимірний для того, хто не поспішає, зважний для вправного вагаря, досягненний для дужих крил, доступний для розгадки лускачам божественних горіхів — таким постав світ у моєму сні.
Мій сон — відважний мореплавець, напівкорабель, напівураган, мовчазний, мов метелик, нетерплячий, мов сокіл,— звідки ж сьогодні в нього терпіння и дозвілля, щоб зважити світ!
Може, його тайкома намовила мудрість, моя сміхотлива, бадьора денна мудрість, що глузує з усіх «нескінченних світів»? Бо вона каже: «Де сила, там і число господар, бо має більше сили».
Мій сон дивився на цей скінченний світ упевнено, без жадоби до нового, без жадоби до давнини, без страху, без благання —
так, неначе в мою руку просилося налите яблуко, стигле золоте яблуко з прохолодною оксамитною шкірою,— таким постав переді мною світ:
неначе мені кивало дерево — розлоге, вольовите, зігнуте, щоб можна було прихилитись і сперти ноги змореному мандрами,— таким постав світ над моїм урвищем;
Немов тендітні руки простягали мені скриньку — відкриту скриньку, аби чарувати сором'язливі, шанобливі очі,— таким поставав переді мною світ;
не так загадково, щоб сполохати людську любов, не так відверто, щоб приспати людську мудрість,— світ, на який так зло нарікають, сьогодні був людяний і прихильний до мене!
Я дуже вдячний ранковому сну, що сьогодні на світанку зміг зважити світ! Цей сон, сердечна розрада, прийшов до мене людяно і прихильно!
А щоб удень не відступатися від сну, перейняти в нього найкраще і напучуватися ним,— я хочу покласти на терези три найгірші речі й по-людськи гідно зважити їх.