Так казав Заратустра. Жадання влади

Ось чому ти подався у світлополохи, світло завжди відбирає в тебе спокій, тепер ти мусиш щодень глибше запихати голову в ніч і чад!

Воістину, ти добре вибрав пору: адже тепер знову вилітають нічні птахи. Настала пора всіх світлополохів, вечірня година дозвілля без «дозвілля».

Я чую і відчуваю: прийшла пора їхніх ловів і врочистих ходів,— та не для свавільного дикого полювання, а для сумирних, зашкірних, нишпорних ловів ловчих з тихою ходою і тихою молитвою,—

ловів на розчулених проноз,— знову наставлені всі пастки для сердець! А де лиш я підіймаю завісу, звідти стрімголов вилітає нічний метелик.

Мабуть, він чипів там удвох з іще одним метеликом? Бо скрізь мені тхнуть маленькі приховані громадки, а де лиш є комірчинка, там нові прочани і прочанський сопух.

Світлополохи довгими вечорами сидять один в одного й кажуть: «Станьмо знову як діти і благаймо милосердного Господа!» — устами й шлунками, зіпсованими побожними кондитерами.

Або ж вони дивляться довгими вечорами на лукавого, сторожкого павука-хрестовика, який і собі навертає павуків на розум і повчає так: «Під хрестами добре снувати павутину!»

Або ж вони цілими днями сидить з вудками над болотом і через те вважають себе глибокими, але хто рибалить на безриб'ї, того я не назву навіть поверховим!

Або ж із побожною радістю вчаться грати на арфі в поета-співака, що сам залюбки заарфлює серця молодичок,— бо йому вже набридли старі баби та їхні похвали.

Або ж вони навчаються страху від напівбожевільного вченого, що в темних кімнатах чекає появи духів,— а сам дух звідти вилітає.

Або ж вони дослухаються до шурів-бурів старого волоцюги-дудника, що від тужливих вітрів навчився тужливих звуків. Тепер він вторує вітрові й тужливими звуками навертає на тугу.

А деякі з них навіть стали нічними сторожами: навчилися гудіти в ріжок, робити нічні обходи й будити давно поснулий мотлох.

П'ять слів із старого мотлоху я чув минулої ночі біля садової стіни; то розмовляли старі, засмучені, засушені нічні сторожі.

— Як на батька, він мало піклується своїми дітьми. Людські батьки куди більше!

— Старий він уже! Дітьми взагалі не піклується,— відповів другий нічний сторож.

— Хіба були в нього діти? Цього ніхто не доведе, якщо він сам не розкаже! Мені вже давно кортить, щоб він навів якісь докази.

— Докази? Ніби він коли-небудь щось доводив! Доводити йому важко, для нього головне, щоб йому вірили.

— Так-так! Віра робить його щасливим, віра в нього. Старі всі такі. Це й нас не мине!

Так гомоніли між собою двоє старих нічних сторожів — світлополохів, а потім тужливо гуділи в ріжки: все це відбувалося минулої ночі біля садової стіни.