Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
У мене ж від сміху серце надривалося і ледь не вискочило, та не знало куди й тому підвередилося.
Воістину, ще помру, задихнувшись від сміху, коли побачу п'яного осла або послухаю нічних сторожів, що так сумніваються в Бозі.
Хіба не давно вже минули часи будь-яких сумнівів? Кому ще спаде на думку будити давно поснулий мотлох, що боїться показатися на світло!
З давніми богами давно вже покінчено: воістину, кінець їм судився добрий, веселий, божественний!
Вони не «присмеркнули» до смерті — то вже брешуть! Навпаки: вони самі себе до смерті — засміяли!
Це сталося, коли найбезбожніше слово злетіло з уст одного з богів,— слово: «Бог єдиний! У тебе не повинно бути іншого Бога, опріч мене!» —
стара гнівлива борода, а не Бог, нестямився через ревнощі.
Тоді всі боги на тронах зареготали і загукали: «Хіба не в тому божественність, що є боги, а не Бог?»
Хто має вуха, нехай чує.
Так казав Заратустра у місті, яке він любив і яке звалось Ряба Корова. Звідси йому лишалося два дні дороги, щоб знову дістатися до своєї печери, до орла і змії, і його душа всякчас раділа, що додому так близько.
БІЛЯ РІДНОГО ВОГНИЩА
О самотносте! Ти рідна домівка моя, самотносте! Надто довго я жив неприкаяний у неприкаяній чужині, щоб не заплакати, вертаючись до тебе!
Тепер насвари пальцем, як насварює мати, тепер посміхнись, як посміхається мати, тепер скажи лише:
— А хто колись буревієм повіявся від мене? Хто кричав на прощання: надто довго сидів я в самоті, розучився мовчати! Цього ти, звісно, вже навчився?
О Заратустро, я все знаю: і те, що серед людей ти, впертюху, був занедбаніший, ніж будь-коли в мене!
Одна річ — занедбаність, зовсім інша — самотність: цього ти вже навчився! І що серед людей ти завжди будеш чужий і безпритульний.
Чужий і безпритульний, навіть коли тебе люблять: бо люди передусім хочуть, щоб їх щадили!
А тут ти у себе вдома біля домашнього вогнища, тут можеш усе казати й розхитувати всі підпори, не соромлячись потаємних і зашкарублих почуттів.
Сюди приходить усе на світі, ластиться до твоєї мови, лестить тобі; адже хоче їхати верхи на твоїх плечах. А верхи на символах ти добираєшся до кожної істини.
Тут ти можеш промовляти до всього сутнього просто і навпрост: воістину, коли з кимось говорити навпрост,— це ніби хвалити його!
А занедбаність — інша річ. Пригадуєш, Заратустро! Коли над тобою кричав твій птах, коли ти безпорадно стояв у лісі біля мерця, не знаючи, куди йти,—
коли ти казав: нехай мене ведуть орел і змія! Серед людей небезпечніше, ніж серед звірів,— оце й була занедбаність!
А ще пригадуєш, Заратустро? Коли ти, джерело вина серед порожніх відер, сидів на острові, даючи й роздаючи, наливаючи й розливаючи спраглим,—
аж поки залишився єдиним спраглим серед п'яних і нарікав ночами: «Хіба брати — не більше щастя, ніж давати? І красти — не більше щастя, ніж брати?» — Оце й була занедбаність.
А ще пригадуєш, Заратустро? Коли підійшла твоя найтихіша година і проганяла тебе від тебе самого, злісно шепочучи: «Скажи своє слово і розбийся!» —
Коли всі сподівання і мовчання вона обернула на біль, відібрала силу у твоєї сумирної мужності.— Оце й була занедбаність.
О самотносте! Ти моя рідна домівка, самотносте! Як блаженно і ніжно звучить для мене твій голос!
Ми не допитуємось одне в одного, ми не скаржимось одне одному, ми, не криючись, разом проходимо крізь відчинені двері.
Бо все в тебе щире і ясне, навіть години проходять легшими кроками. А в пітьмі час тягнеться довше, ніж на світлі.
Тут мені розкриваються всі слова буття і скарбниці слів,— тут будь-яке буття хоче стати словом, а будь-яке становлення хоче навчитися від мене говорити.
А там — будь-яка мова марна! Найвища тамтешня мудрість — забуття. Цього я вже навчився!
Хто б хотів збагнути все людське, мав би до всього доторкнутися. А для цього в мене надто чисті руки.
Я вже не хочу вдихати їхній віддих,— ох, навіщо я гак довго жив серед гамору й смердючого віддиху!
О блаженна тиша довкруг мене! О чисті пахощі навкруги! О, як ця тиша дихає на повні груди і який чистий у неї віддих! О, як вона прислухається до всього!
А внизу — там кожен промовляє, і ніхто нічого не чує. Там хоч у дзвони калатай про свою мудрість — крамарі на торговищі передзенькають її мідяками!
Там кожен промовляє. І ніхто не вміє розуміти. Усе спливає за водою, ніщо вже не поринає в глибокі джерела.