Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Хіба ти не бачиш, як дух тут обернувся на гру словами? Він вибльовує огидні слова-помиї! А з тих помиїв роблять газети!
Тут нацьковують одне одного, та не знають нащо. Розпалюють одне одного і не знають навіщо. Баламкають у всі дзвони і видзвонюють золотом.
До всього охололі, шукають тепла у чарці вогнистої, понад міру розпалені, шукають охолоди біля заморожених розумів,— усім тут муляє і свербить почути про себе громадську думку.
Тут затишно всім попустам і розпустам, є тут, звісно, і чеснотливі,— багато послужливої служивої чесноти.
Багато послужливої писарської чесноти з намозоленими сідалищами і чекалищами, ощасливленої нагрудними зірочками і плоскогепими доньками-опудалами.
А ще тут багато побожності, багато облесливих блюдолизів і лакиз перед раттю Господньою.
Вряди-годи «згори» капає зірка і милостивий плювок,— тож і тягнуться всі беззірочні груди догори.
Родовиті тримаються двору, а двір утримує виродків; та на все, що походить з двору, молиться жебруща братія і послужлива жебруща чеснота.
«Я служу, ти служиш, ми служимо»,— молиться до князя всяка послужлива чеснота, аби лиш заслужена зірка нарешті впала на запалі груди!
Та родовиті не цураються всього земного, і їхній князь не цурається припадати до найземнішого: до крамарського золота.
Господні раті на золото небагаті, князь мудрує, проте крамар — керує!
О Заратустро, в ім'я всього ясного, міцного й доброго! Плюнь на це крамарське місто і повертай назад!
Кров тут ледача, спляча й піниться безсило в усіх жилах: плюнь на велике місто— великий смітник, де піниться плісняве шумовиння!
Плюнь на місто розчавлених душ і запалих грудей, заздрих очей і липучих пальців,—
на місто нахаб, соромітників, писак, кривляк, горлопанів, роз'ятрених честолюбців,
де все нужденне, мерзенне, хтиве, чванливе, розкисле, прищаве, зловмисне росте величезним гнояком,—
плюнь на велике місто і повертай назад!
Але тут Заратустра урвав біснуватого блазня і затулив йому рота.
— Спинися нарешті! — крикнув Заратустра.— Мені давно огидні твої мова і вдача.
Навіщо ти жив у болоті так довго, що сам обернувся на жабу і ропуху?
Хіба тепер у твоїх жилах не млява, пінява, болотяна кров, якщо ти навчився так квакати і паплюжити?
Чому ти не пішов у ліс? Або не орав ниву? Хіба в морі мало зелених островів?
Я зневажаю твою зневагу, і якщо ти застерігаєш мене, то чому не застеріг себе самого?
Моя зневага і птах моєї перестороги повинні злетіти тільки з любові, а не з болота!
Тебе, біснуватий блазню, звуть моєю мавпою, та я називаю тебе зарохканою свинею,— ти паскудиш рохканням мою похвалу глупоті.
З якої ж причини ти зарохкав уперше? Тільки тому, що ніхто не лестив тобі вдосталь — ось і сів ти біля цих покидьків, щоб мати причину рохкати досхочу,—
щоб мати причину досхочу мститися! Бо вся твоя запіненість, марнославний блазню, це тільки помста, я добре розгадав тебе!
Одначе, твоє блазенське слово шкодить мені навіть там, де ти маєш рацію! Навіть якби Заратустрине слово стократ мало рацію, ти все одно шкодив би мені — моїм словом!
Так сказав Заратустра, подивився на велике місто, зітхнув і довго мовчав. Врешті сказав таке:
— Мені огидне й це велике місто, не тільки блазень. І тут, і там уже не зробиш ні краще, ні гірше!
Лихо великому містові! Хотів би я побачити вогняний стовп, у якому воно згорить!
Адже такі вогняні стовпи мали б передувати великому полудню. Та всьому свій час і своя доля.
А на прощання, блазню, послухай таку настанову: де вже несила любити, там слід — обминути!
Так сказав Заратустра й обминув блазня та велике місто.
ПРО ВІДСТУПНИКІВ
1
Усе, що так недавно зеленіло й квітувало на цьому лузі, вже відцвіло й зів'яло! А скільки меду надії носив я звідси в свої вулики!
У всіх цих юних серцях запанувала старість — але не так старість, як утома, ницість і заспокоєння,— а вони про це кажуть так: «Ми знову стали побожними».
А ще недавно я бачив, як вони вдосвіта вибігали відважним кроком,— та ноги їхнього пізнання стомились, і ось вони паплюжать навіть свою вранішню відвагу!
Воістину, чимало з них колись підіймали ноги, мов танцюристи, їх вабив сміх моєї мудрості,— потім вони отямилися. Щойно я побачив, як вони, зігнувшись у дугу,— плазують перед хрестом.
Колись вони пурхали довкруг світла і свободи, наче метелики й молоді поети. Минули літа, минулася й теплота: і ось вони, сірі, як коти уночі, перемуркуються на печі.