Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
мовчазне зимове небо, яке навіть не згадує про сонце!
Хіба не воно навчило мене довго і ясно мовчати? А може, воно навчилося від мене? Або ж мовчання кожен з нас винайшов сам?
Усі хороші події стаються тисячократно; всі добрі, пустотливі події з насолодою стрибають у буття: хіба можуть вони стриматись — після першого разу!
Довге мовчання також добре і пустотливе, а ще хороше дивитися, мов зимове небо, круглими очима на ясному обличчі,—
мов зимове небо, не згадувати про своє сонце й про своє нездоланне, як сонце, жадання,— воістину, я добре засвоїв це мистецтво зимових пустощів.
Моя найулюбленіша зла витівка і моє мистецтво полягають у тому, щоб мовчання навчилося не виказувати себе мовчанням.
Торохкаючи словами й гральними костями, я пускаю ману на тих, що врочисто чекають; нехай мої жадання й мета будуть незвісні тим пильним наглядачам.
Я винайшов довгу, ясну мовчанку, щоб ніхто не міг зазирнути в глибину моєї душі і в мої жадання.
Мені траплялося багато розумних, котрі затуляли полою обличчя і каламутили свою воду, щоб ніхто не бачив і не міг прозирнути їх.
Та саме до них підходили ще розумніші невіри і розгадники, саме з них вони витягали найпотаємнішу рибу!
А з усіх мовчунів, як на мене, найрозумніші ясні, сумлінні й прозорі: адже їхня суть залягає так глибоко, що навіть найпрозоріша вода їх не виказує.
Сніжнобороде мовчазне зимове небо наді мною,—о сива голово з круглими очима! Ти небесний символ моєї душі та її завзятості!
Хіба я не мушу ховатися, мов той, хто проковтнув золото,— щоб мені не випатрали душу?
Хіба я не мушу ставати на диби, щоб усі заздрісники і зловтішники не помітили моїх довгих ніг?
Ох, продимлені, тепличні, зужиті, відквітлі, скорботні душі,— хіба ваша заздрість стерпіла б моє щастя!
Отож на своїх вершинах я показую їм тільки кригу й зиму, приховуючи, що моя гора підперезана ще й усіма поясами сонця!
Вони чують тільки посвист хуртовин — і не чують, що я літаю ще й над теплими морями, мов жагучі, важкі, гарячі південні вітри.
Вони бідкаються моїми знегодами й недогодами — та моє слово проголошує: «Не забороняйте недогоді приходити до мене: вона невинна, як дитя!»
Хіба могли б вони стерпіти моє щастя, якби я не закутав його в знегоди, зимові негоди, у шапки з білих ведмедів і в пелени засніженого неба!
Якби я сам не зглянувся на їхнє співчуття,— на співчуття заздрісників і зловтішників!
Якби я сам перед ними не зітхав і не цокотів зубами, терпляче дозволяючи кутати себе в їхнє співчуття!
Мудра пустотливість і зичливість моєї душі в тому, що вона не приховує в собі зими і хуртовин, не приховує, що вона попечена морозом.
В одного самотність — це втеча недужого, а в другого — втеча від недужих.
Нехай ці вбогі, заздрісні шахраї круг мене чують, як я цокочу зубами й зітхаю від зимової холоднечі! Дарма, що зітхаю й цокочу,— я все ж утік з їхніх напалених покоїв.
Нехай вони шкодують мене й зітхають разом зі мною, що я попечений морозом. «Від криги пізнання він усе-таки задубне!» — нарікають вони.
А тим часом я бігаю відважним кроком уздовж і впоперек по своїй горі Оливній,— тішачись на осонні гори Оливної, я співаю і глузую з усякого співчуття.
Так співав Заратустра.
ПРО ТЕ, ЯК ОБМИНАТИ
Отже, поволі проходячи крізь численні народи й розмаїті міста, Заратустра кружним шляхом повертався в гори до своєї печери. Та ось він зненацька підійшов до брами великого міста,— аж тут до нього з розкритими обіймами кинувся біснуватий блазень і заступив дорогу. Це був той самий блазень, котрого люди звали Заратустриною мавпою, бо він перейняв трохи з його слова і мови і полюбляв черпати зі скарбниці його мудрості. Блазень так заговорив до Заратустри:
— О Заратустро, це велике місто: тут тобі нема чого шукати,— а втратити можеш усе.
Навіщо тобі в'язнути в цьому болоті? Пошкодуй ноги! Плюнь радше на міську браму і повертай назад!
Для думок самітника тут пекло: великі думки ошпарюють живцем і варять маленькими шматочками.
Усі великі почуття тут перетлівають, тільки торохтять пересохлі калатала мізерних почуваннячок!
Хіба ти не чуєш смороду бойні й корчми, де частують духом? Хіба над цим містом не стоїть сопух зарізаного духу?
Хіба ти не бачиш душі, котрі висять тут зібганим брудним лахміттям! А з цього лахміття роблять газети!