Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Я — Заратустра, безбожник,— де знайти мені схожих на мене? Схожі на мене ті, хто весь віддався жаданню і зрікається будь-якого смирення.
Я — Заратустра, безбожник,— кожний випадок я переварюю у власному казані. І лише коли вариво готове, визнаю його своєю поживою.
Воістину, чимало випадків владно підходили до мене, та ще владніше промовляло до них моє жадання, і вони одразу вклякали і благали,—
благали надати притулку й розкрити серце, улесливо примовляючи: «Бачиш, Заратустро, як щирий друг підходить до друга!»
Але що казати там, де ніхто не має моїх вух! Я так гукатиму на всі вітри:
Ви все мізернішаєте, малі люди! Ви кришитеся, любителі вдоволення! Вам недалеко до загибелі —
через ваші численні малі чесноти, через безліч дрібних недоглядів, через безмір жалюгідного смирення!
Ваше царство земне надто поблажливе, надто поступливе! А щоб вирости дереву високим, йому слід у міцні скелі вчепитися міцним корінням!
У тканину людського майбутнього вплітається навіть те, що ви занедбали, навіть ваше ніщо — це павутиння і павук, що живиться кров'ю майбутнього.
Коли ви, малі чеснотливці, берете, то це схоже на крадіжку,— а навіть шахраїв закликає честь: «Крадіть тільки там, де нема як грабувати».
«Так нам дано»,— напучує вчення смиренності. Проте я кажу вам, лагідні і поступливі: від вас беруть і братимуть щораз більше!
Ох, якби ви зреклися напівхотінь і рішуче зважились і на лінощі, і на працю!
Ох, якби ви розуміли моє слово: «Робіть собі що хочете,— але спершу станьте такими, що можуть хотіти!
Любіть ближнього свого, як самого себе — та спершу полюбіть самого себе.
Полюбіть великою любов'ю, полюбіть великою зневагою!» Так каже Заратустра, безбожник.
Та що казати там, де ніхто не має моїх вух! Для мене це надто рання година.
Серед цих людей я провісник самого себе, кричу сам, мов півень у темних завулках.
Та настане їхня пора! Настане також і моя! Вони стають щораз менші, убогіші, безплідніші — убогий бур'ян! Убога нива!
Невдовзі вони стоятимуть як суха степова трава,— воістину, огидні самі собі, прагнучи радше не води, а вогню!
О благословенна мить блискавиці! О таїна перед полуднем! — Колись я ще оберну їх на прудкий вогонь і на провісників із вогненними язиками,—
колись вони провіщатимуть вогненними язиками: він настає, він уже близько, великий полудень.
Так казав Заратустра.
НА ГОРІ ОЛИВНІЙ
Зима, недобра гостя, завітала до моєї домівки, від її дружнього потиску посиніли руки.
Я шаную її, цю недобру гостю, та охоче залишаю посидіти без мене. Залюбки втікаю від неї, а коли бігаєш добре, то втечеш!
Відважним кроком і відважними думками біжу туди, де не віє вітер — у сонячний закуток моєї гори Оливної.
Там я кепкую з суворої гості ще й дякую їй за те, що виловлює в хаті мух і притлумлює чимало різного галасу.
Адже їй не до вподоби, коли співає комаха, а то й цілих дві; а ще вона спустошує вулицю, аж місячне сяйво боїться бувати там поночі.
Сувора вона гостя — але я шаную її і не молюся, як розніжені пестуни, товстопузому ідолові вогню.
Краще трохи поцокотіти зубами, ніж молитися ідолам! — така в мене вдача. А я надто лихий на всіх ідолів вогню, палких, парких і задушних.
Кого я люблю, того люблю більше взимку, ніж улітку; а відколи зима завітала в мою домівку, я дошкульніше й відважніше глузую з ворогів.
Воістину, відважно навіть тоді, коли заповзаю в ліжко,— тоді сміється й пустує моє причаєне щастя, а заодно — і моя оманлива мрія.
Це я — заповзаю? Ніколи в житті я не повзав і не плазував перед можновладними, а якщо й брехав коли, то брехав з любові. Тому весело мені і в зимовому ліжку.
У вбогому ліжку мені тепліше, ніж у розкішному, бо я ревнивий до своєї бідності. А взимку вона мені найвірніша.
Кожен день я розпочинаю злою витівкою,— глузую з зими холодною купіллю,— тому й бурчить на мене сувора гостя.
А ще я залюбки лоскочу її восковою свічечкою, щоб вона, врешті, випустила з сірих, як попіл, сутінків небо.
Надто злий буваю я вранці, ранкової пори, коли біля криниці брязкає відро, а на сірих вулицях тепло іржуть коні.
Нетерпляче чекаю, щоб наді мною врешті з'явилося ясне небо, сніжнобороде зимове небо, сивоголовий дідуган,—