Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
А недавно якась жінка шарпнула до себе дитину, що тягнулася до мене. «Заберіть дітей! — кричала вона.— Такі очі обпалюють дитячі душі».
Коли я говорю, вони кашляють, гадаючи, ніби кашель захистить від могутнього вітру — не здогадуються, як шаленіє моє щастя.
— На Заратустру ми не маємо часу,— заперечують вони; але чого вартий час, у якому «нема часу» для Заратустри?
Навіть коли вони славлять мене, хіба міг би я спочити на їхній славі? їхня хвала — мов терновий пояс, від якого свербить, навіть коли його зняли.
Серед них я дізнався й про таке: той, хто хвалить, вдає, ніби віддає належне; насправді ж він сподівається на щедріший дарунок.
Спитайте у моєї ноги, чи подобається їй їхній спосіб хвалити і надити? Воістину, під такий такт і такий тік-так не хочеться ні танцювати, ні стояти спокійно.
Вони б хотіли хвалою принадити мене до маленьких чеснот, а мою ногу намовити до тік-такання маленького щастя.
Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони стали меншими і дедалі меншають — такими їх робить їхнє вчення про щастя і чесноти.
Однак і в чеснотах вони скромні — бо шукають вдоволення. А з удоволенням сумісна тільки скромна чеснота.
Правда, вони по-своєму вчаться кроку і поступу,— та я називаю це шкутильганням.— Цим вони стають на заваді всім, хто поспішає.
Чимало з них іде вперед і воднораз, скрутивши шию, дивиться назад,— таких я залюбки штовхаю.
Ноги й очі не повинні ні брехати, ні закидати одне одному за брехню. Та малі люди на брехні не бідні.
Декотрі з них мають свої жадання, та більшість лише скоряється чужим. Декотрі з них щирі, та більшість — погані актори.
Є серед них актори підсвідомі, а є актори підневільні,— щирі ж — завжди рідкість, надто щирі актори.
Рідко подибуєш тут справжнього мужа: отож їхні жінки стають мужоподібними. Адже жінку в жінці звільнює тільки той, кому не бракує мужності.
А ось, як на мене, найгірше їхнє лицемірство: навіть ті, що наказують, удають чесноти тих, що служать.
«Я служу, ти служиш, ми служимо» — так молиться тут лицемірство можновладних,— та лихо, коли перший владар є тільки першим слугою!
Ох, навіть у їхнє лицемірство залетіла цікавість мого погляду, і я добре розгадав їхнє мушине щастя і дзижчання на освітленій сонцем шибці.
Скільки бачу я доброти, стільки й немочі. Скільки справедливості й співчуття, стільки й немочі.
Всі вони один в один, круглі, правильні й доброзичливі, як одна в одну круглі, правильні й доброзичливі піщинки.
Скромно обняти маленьке щастя — це вони проголошують «смиренністю»! І одразу ж скромно косують на ще одне маленьке щастя.
По суті, вони у простоті своїй найдужче прагнуть лише одного: щоб ніхто не завдавав їм болю. Тому вони запобігають перед кожним і кожному догоджають.
Та це боягузтво,— навіть коли його назвати чеснотою.
Коли ж цим малим людям доводиться говорити грубо, то я чую лише їхній хрип — бо від кожного свіжого струменя вони хрипнуть.
Вони спритні — у їхніх чеснот спритні пальці. Та їм бракує кулаків, їхні пальці не вміють стискатися в кулак.
Чеснотою вважається усе, що робить скромним і приборканим; так вовка обернули на собаку, а саму людину — на найвигіднішу для людини свійську худобу.
— Ми поставили наш стілець посередині,— каже мені їхній осміх,— однаково далеко від конаючих гладіаторів і від удоволених свиней.
Але ж це — посередність, навіть якщо вона зветься поміркованістю.
З
Я ходжу серед людей і кидаю чимало слів,— та вони не вміють ні взяти, ні зберегти.
Вони дивуються, що я не нарікаю на їхню хтивість і розпусту, але ж я, воістину, не беруся ще й остерігати їх від кишенькових злодіїв!
Вони дивуються, що я не беруся направляти і правити їхній розум,— ніби їм ще бракує розумак, чиї голоси скриплять, мов грифель на аспідній дошці!
А коли я закликаю: «Кляніть усіх дияволів страху всередині себе, що намовляють зойкати, складати долоні й поклонятися»,— вони волають:
— Заратустра — безбожник.
Надто вже ревні в цьому проповідники смирення, і, власне, їм люблю я кричати в самісіньке вухо: «Так! Я — Заратустра, безбожник!»
Ох, ці проповідники смирення! Скрізь, де є ницість, хворість і шолудивість, вони повзають, як воші, і тільки огида стримує мене, щоб їх не чавити.
Гаразд! Ось моя проповідь для їхніх вух: Я — Заратустра, безбожник, котрий каже: «Хто безбожніший за мене самого, щоб я міг тішитися його повчаннями?»