Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
«Хто не може благословляти, нехай навчиться проклинати!» — ця ясна настанова впала мені з ясного неба, навіть темної ночі ця зірка сяє на моєму небі.
Одначе я той, хто благословляє і стверджує, тільки б ти було довкруг мене, чисте! Ясне! Ти — безодня світла! — і тоді моє ствердження благословить усі безодні.
Я став тим, хто благословляє і стверджує,— я довго боровся і був борцем, аби нарешті вивільнити руки для благословення.
І ось моє благословення: над кожною річчю бути її власним небом, круглим шатром, блакитним дзвоном і довічною непохитністю. Щасливий, хто так благословляє!
Адже всі речі охрещені у джерелах вічності й по той бік добра і зла, а добро і зло — тільки минущі тіні, волога скорбота й повзучі хмари.
Воістину, це не огуда, а благословення, коли я вчу: «Над усіма речами небом здіймається випадок, невинність, відвага і завзяття».
Відвага — найдавніша шляхетність світу, я повернув її всім речам, звільнивши їх від рабської покори меті.
Таку свободу й таку небесну безхмарність я поставив, наче блакитний дзвін, над усіма речами, коли навчав: «Над ними і в них не тяжіє ніяка «одвічна воля».
Завзяття і дурощі ставлю я на місці тієї волі, коли навчаю: «Тільки здоровий глузд у всьому — неможливий!»
Однак дещиця розважливості, зернини мудрості розсіяні від зірки до зірки,— ця розчина домішана до всього: через глупоту до всіх речей домішана мудрість!
Дещиця мудрості ще можлива, та в усіх речах я виявляв таку блаженну безтурботність: вони воліють танцювати — ногами випадку.
О чисте небо наді мною! О високе! Для мене твоя чистота тепер у тому, що немає одвічного павука розважливості з його павутиною,
що ти — простір для танцю Господніх випадків, що ти — Господній стіл для Господніх гральних костей і для гравців у кості!
Але ж ти червонієш? Може, я сказав щось недозволене? Може, я гудив, бажаючи благословити тебе?
А може, ти почервоніло від сорому, що ми вдвох? Може, ти наказуєш мені піти й замовкнути, бо вже — надходить день?
Світ глибокий, глибший, ніж дневі коли-небудь спадало на думку. Не все відважиться на слово при світлі дня. Та день надходить,— отож розлучаємось!
О сором'язливе небо наді мною! О палюче! Ти — моє щастя перед сходом сонця! Надходить день, отож розлучаємось!
Так казав Заратустра.
ПРО ПРИНИЗЛИВУ ЧЕСНОТУ
1
Коли Заратустра знову ступив на суходіл, то не подався одразу в гори до своєї печери, а обійшов багато доріг, розпитуючи й довідуючись про те й про інше, і навіть жартома казав про себе: «Ти мов річка, що крутиться й повертається до свого витоку!» Бо він хотів довідатися, що тим часом сталося з людиною: виросла вона чи змаліла. Якось він побачив ряд нових будинків, подивувався їм і сказав:
— Що означають ці будинки? Воістину, не велика душа поставила їх за своєю подобою.
Може, нерозумна дитина повиймала їх із скриньки з іграшками? Нехай би інша дитина знову повкладала їх у скриньку.
А ці кімнати й комірчини,— хіба мужі могли б виходити з них і заходити туди? Гадаю, що їх зробили для лялечок шовкопрядів або для кішок-ласух, котрі дозволяють поласувати і собою.
Заратустра зупинивсь і задумався. Відтак сказав сумовито: «Все здрібніло!
Скрізь бачу низькі брами,— людині моєї вдачі ще можна пройти крізь них, але — мусить нагинатися!
Коли ж я знову повернуся на батьківщину, щоб не треба було нагинатися,— нагинатися перед малим]» — І Заратустра зітхнув і задивився удалину.
Того самого дня він сказав слово про принизливу чесноту.
2
Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони не прощають мені, що я не заздрю їхнім чеснотам.
Вони точать на мене зуби, бо я кажу: малим людям потрібні малі чесноти — мені важко погодитись, що малі люди взагалі потрібні!
Я ніби півень на чужій пташарні, мене клюють навіть кури,— та я не тримаю зла на курей.
Я поштивий до них, як і до всякої дрібної недогоди; наїжачуватись проти мізерії видається мені мудрістю, гідною тільки їжака.
Всі вони, сидячи ввечері біля вогнища, судять про мене,— судять про мене, але на думці в них не я!
Я дізнався, як знову опинитись у тиші: їхній галас круг мене мов покровом огортає мої думки.
Вони собі галасують: «Що несе нам ця темна хмара? Пильнуймо, щоб вона не принесла зарази!»