Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Ось так усе слало мені знамення і закликало: «Пора!» Але я — не слухав, аж зрештою заворушилася моя безодня і мене вжалила думка.
Ох, найглибша думко, ти — моя думка! Коли вже я зберуся на силі й чутиму, як ти риєш, і більше не тремтітиму?
Біля самого горла б'ється моє серце, коли чую, як ти риєш! Бездонна мовчунко, навіть твоє мовчання душить мене!
Я ще ніколи не відважувався викликати тебе нагору,— досить уже того, що носив тебе — в собі. Я ще не чувся на силі, щоб бути сміливим і рішучим, немов лев.
Тебе навіть носити було страшно,— та колись я повинен здобути на силу й левиним риком покликати тебе!
Коли ж я подолаю вагання і страх, то здолаю і дещо більше, і перемога стане вінцем мого довершення!
А тим часом я блукаю незвіданими морями,— мене улещає облудний випадок, я вдивляюся вперед і назад — і не бачу кінця.
Пора моєї останньої боротьби ще не настала — а може, вона вже настає? Воістину, звідусіль дивляться на мене підступні своєю красою море і життя!
О надвечір'я мого життя! О щастя сподіваного вечора! О пристань у відкритому морі! О мир серед непевності! Я так вам усім не довіряю!
Воістину, я не довіряю вашій підступній красі! Я схожий на закоханого, що не довіряє надто ласкавій усмішці.
Як він, ревнивець, відштовхує кохану і не може за суворістю приховати ніжності, так і я відштовхую від себе годину свого щастя.
Геть від мене, щаслива годино! З тобою я несамохіть почув себе щасливим! Я ж приготувався до найглибшого страждання — невчасно ти завітала!
Геть від мене, щаслива годино! Краще шукай собі притулку там — у моїх дітей! Поспіши й благослови їх моїм щастям ще перед вечором!
Спадає вечір, заходить сонце. Відступилося моє щастя!
Так казав Заратустра. І цілу ніч чекав свого нещастя,— але марно. Ніч була ясна й тиха, а щастя підступалося до нього дедалі ближче. Під ранок Заратустра засміявся у серці і сказав глузливо: «Щастя залицяється до мене. Це тому, що я не залицяюся до жінок. А щастя — жінка».
ПЕРЕД СХОДОМ СОНЦЯ
О чисте небо наді мною! О глибоке! Безодне світла! Вдивляючись у тебе, я тремчу від божественних поривань.
Розчинитись у твоїй висоті — ось де моя глибина!
Заховатись у твоїй чистоті — ось у чому моя невинність!
Ти ховаєш свої зірки, немов божественна краса — Бога. Ти мовчиш: у цьому для мене твоя мудрість.
Мовчки з'явилося ти сьогодні над розбурханим морем: ти освідчуєшся моїй душі у своїй сором'язливості й любові.
У твоїй прекрасній появі, в тому, що ти сховалося за красою, в тому, що ти німуєш, виказуючи всю свою мудрість,
невже б я не вгадав твоєї сором'язливої душі! Ти прийшло до мене, найсамотнішого, раніше за сонце.
Ми споконвіку друзі: спільні у нас скорбота, страх і глибина, навіть сонце у нас одне.
Нам не потрібно слів, бо знаємо надто багато: мовчанням подаємо знак, усмішкою говоримо.
Хіба ти не світло мого полум'я? Хіба твоя душа не посестра моєї розважності?
Ми разом навчалися усього, разом навчалися підійматися над собою до самих себе і безхмарно посміхатися,—
з далекої далечі безхмарно посміхатися осяйними очима, коли під нами нуртують примус, прагнення і провина.
Блукаючи самотою, чого жадала моя душа серед ночі на плутаних стежках? Підіймаючись у гори, кого, як не тебе, шукав я на верхів'ях?
А мої блукання й підкорення гір,— хіба не були вони потребою, спробою зарадити безпорадному? Тільки літати хоче моє жадання, літати у твоїх просторах!
Що було мені ненависнішого за повзучі хмари й за все, що поганить тебе? Навіть власну ненависть я ненавидів, бо вона поганила тебе!
Я лютий на повзучі хмари, на цих скрадливих, хижих кішок,— у тебе й у мене вони відбирають те, що належить нам спільно,— велетенське, безмежне право казати «Так» і «Амінь».
Ми люті на тих звідників і змішувачів — на повзучі хмари — на тих половинчастих, що не навчилися ні благословляти, ні проклинати від усієї душі.
Краще я сидітиму в бочці під затуленим небом, краще сидітиму в безодні без неба, ніж бачитиму тебе, ясне небо, споганеним повзучими хмарами!
Часто мені хотілося приколоти їх зазубреними золотими дротами блискавок, аби бити, наче грім, по казану їхнього черева,—
розгнівано бити і лупцювати, бо вони крадуть у мене твоє «Так» і «Амінь»! О чисте небо наді мною! О світле! Безодне світла! — вони крадуть у тебе моє «Так» і «Амінь»!
Вже краще для мене галас, грім і прокльони негоди, ніж цей обачний, нерішучий котячий спокій; навіть серед людей я найдужче ненавиджу всіх проноз, половинчастих, непевних і нерішучих, як повзучі хмари.