Так казав Заратустра. Жадання влади

Колись у надвечір'ї я вперше здобув друзів, у надвечір'ї здобув їх і вдруге,— в годину, коли будь-яке світло лагіднішає.

Бо щастя ще й досі між небом і землею шукає собі притулку в світлій душі, і, чекаючи щастя, лагіднішає будь-яке світло.

О надвечір'я мого життя! Колись і моє щастя зійшло в долину шукати собі притулку,— і знайшло ці відкриті гостинні душі.

О надвечір'я мого життя! Чого не віддав би я за одне-єдине: за проростання моїх думок і за світанок моєї найвищої надії!

Той, хто творить, колись шукав супутників і дітей своєї надії, та виявилось, що їх не можна знайти інакше, як тільки створити самому.

Отож я за роботою, йду до своїх дітей і повертаюсь від них,— заради дітей Заратустра мусить довершити самого себе.

Адже від щирого серця люблять тільки свою дитину й свою справу; а коли є велика любов до себе, це вказує на вагітність,— так я помітив.

Мої діти ще бубнявіють бруньками своєї першої весни; тісно стоять одне обіч одного й разом колишуться під вітром дерева мого саду і найкращого царства земного.

Воістину! Де одне обіч одного стоять такі дерева, там лежать блаженні острови!

Та коли-небудь я викопаю їх і пересаджу кожне дерево окремо, щоб кожне навчилося самотності, упертості, обачності.

Гудзувате й покручене, гнучке і незламне постане воно над морем — живим маяком неподоланного життя.

Там, де бурі поринають у море, а хоботи гір п'ють воду, там удень і вночі кожне дерево стоятиме на чатах, випробовуючи й пізнаючи себе.

А коли пізнає і випробує, то вже знатиме, чи мого воно роду і вдачі: чи володіє безмірним жаданням, чи мовчазне, навіть коли говорить, і чи, віддаючи, вдає, ніби бере,—

щоб стати колись моїм послідовником, творити і святкувати разом із Заратустрою,— стати тим, що писатиме мою волю на моїх скрижалях,—заради повнішого довершення всього сущого.

Заради нього і схожих на нього я мушу довершити самого себе,— тому зрікаюся свого щастя й офірую себе всьому лихому, щоб до решти пізнати і випробувати себе.

Воістину, пора вже мені рушати; і мандрівна тінь, і найдовша мить, і найтихіша година — всі промовляли до мене: «Давно пора!»

Вітер дмухав у замкову шпарину і казав: «Ходімо!» Двері лукаво розчинялися переді мною і казали: «Йди!»

Та я лежав, прикований любов'ю до дітей,— ці пута наклало на мене жадання любові, жадання стати здобиччю власних дітей і через них утратити себе.

Жадати — це вже означає для мене втратити себе. У мене є ви, мої діти! І моя власність на вас повинна бути не жаданою, а певною.

Та невідступно палало наді мною сонце моєї любові, Заратустра варився у власній юшці,— і тут наді мною промайнули тінь і сумнів.

Мене стало вабити до зими й морозів. «Ох, якби зима і мороз змусили мене знову цокотіти й скреготіти зубами!» — зітхав я. І від мене повіяло крижаними туманами.

Моє минуле розверзло свої могили, прокинулося чимало похованих живцем страждань,— вони, закутані в саван, виспалися вволю.