Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Философия » Так казав Заратустра. Жадання влади
Так казав Заратустра. Жадання влади - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Так казав Заратустра. Жадання влади

Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:

«Так казав Заратустра» — одна з найбільш відомих і популярних книг німецького філософа і поета Фрідріха Ніцше (1844—1900). Теми добра і зла, «надлюдини», переоцінки всіх цінностей втілено в цьому пам'ятникові світової літератури в міфічно-символічній, високопоетичній формі. «Жадання влади» — останній твір філософа, палка апологія людини, протест проти будь-яких форм духовного рабства.
1 ... 45 46 47 48 49 50 51 52 53 ... 137
Перейти на страницу:

— Карлику! Ти або я!

Власне, мужність — найкраща смертельна зброя. Мужність — напасниця, адже в кожному нападі звучить переможна музика.

Людина ж — наймужніший звір: цим вона перемогла решту звірів. Під переможну музику вона здолала будь-яке страждання, а людське страждання — найглибше.

Мужність долає навіть запаморочення над безоднями,— а де людині не доводиться стояти над безоднею! Хіба дивитися — не означає бачити самі безодні?

Мужність — найкраща смертельна зброя: мужність долає навіть співчуття. Адже співчуття — це найглибша безодня: що глибше людина зазирає в життя, то глибше занурюється у страждання.

Мужність—найкраща смертельна зброя, мужність — напасниця: вона разить на смерть навіть смерть, бо каже: «Так ось це було життям? Гаразд! Живімо знову!»

Та в цих словах гучна переможна музика. Хто має вуха — нехай чує.

2

— Стій карлику! — крикнув я.— Я або ти! Та з нас двох я дужчий: ти не знаєш моєї найглибшої думки! Її тягар був би тобі не до снаги!

Тоді сталося те, що принесло мені полегкість: цікавий карлик зістрибнув з плечей! І сів почіпки на камінь напроти мене. А зупинилися ми якраз біля брами, у яку впиралася дорога.

— Поглянь на цю браму, карлику! — вів я далі,—Вона дивиться на два боки. Дві дороги сходяться тут — ними ще ніхто не пройшов до кінця.

Довга дорога за плечима тяглася цілу вічність. А довга дорога попереду — друга вічність.

Дві дороги протистоять одна одній, зіштовхуються віч у віч — і саме тут, у цій брамі, сходяться докупи. Назву брами написано вгорі: «Мить».

Та якби хтось пішов однією з них далі — все далі й далі,— як ти гадаєш, карлику, ці дві дороги завжди протистояли б одна одній?

— Все пряме бреше,— зневажливо буркнув карлик.— Будь-яка істина крива, а сам час — коло.

— Ти дух тяжкості! — крикнув я розгнівано.— Не вдавай, що все так легко! Бо залишу тебе, кульго, де сидиш, а я ж ніс тебе вгору!

Поглянь,— вів я далі,— на цю Мить. Від брами Миті веде довга, вічна дорога назад, позаду нас лежить вічність.

Хіба все, що може ходити, не пройшло б уже раз цією дорогою? Хіба все, що може статися, не мусило б уже статися, відбутися, минути?

І якщо все вже було, то що ти, карлику, гадаєш про цю Мить? Чи не мала б вона, ця брама, вже раз бути?

А хіба всі речі не пов'язані так міцно, що ця Мить тягне за собою все прийдешнє? Отже,— й саму себе?

Бо все, що може ходити, хіба не мусить іще раз пройти цією довгою дорогою вперед!

І цей млявий павук, що повзе в місячному світлі, і саме місячне світло, і я, і ти, шепочучись у брамі, шепочемося про вічне — хіба всі ми вже не існували?

Хіба ми вже не приходили і не йшли тією другою дорогою, що перед нами, тією довгою жахливою дорогою,— хіба ми не маємо знов приходити?

Я говорив і дедалі стишував голос, бо лякався своїх відкритих і прихованих думок. І тут я несподівано почув, що поблизу виє собака.

Чи доводилось мені колись чути, щоб так вив собака? Мій спогад сягнув у минуле. Так! Чув ще дитиною, у далекому-далекому дитинстві

я чув таке собаче виття. До того ж бачив собаку: з настовбурченою шерстю, задертою мордою, собака тремтів тихої опівнічної пори, коли й собаки вірять у привидів,—

і мені було жаль його. Якраз тоді над будинком у мертвій мовчанці зійшов повний місяць, круглою вогняною кулею спинився над пласким дахом, наче злодій над чужим добром,—

і це нажахало собаку, адже собаки вірять у злодіїв і привидів. Коли ж я ще раз почув це виття, мене знову огорнув жаль.

Куди подівся карлик? І брама? І павук? Й увесь наш шепіт? Може, мені наснилось? Чи таки було наяву? Я враз опинився серед диких скель, самотою, залитий мертвим місячним сяйвом.

Одначе тут лежала людина! А собака з настовбурченою шерстю стрибав і скавучав. Ось він побачив мене, знову завив, закричав,— чи доводилося мені чути, щоб собака так кричав на пробі?

Воістину, я побачив таке, чого мені ніколи не доводилося бачити. Я побачив молодого пастуха, що задихався, корчився і кривився, з рота в нього звисала важка чорна гадюка.

Чи доводилось мені бачити стільки огиди й смертельного жаху на одному обличчі? Мабуть, він спав? І тоді гадюка заповзла йому в горлянку і вчепилась у неї.

Я сіпнув, рвонув гадюку руками — марно! Руками не вирвати гадюку з горлянки. Тоді з моїх уст вихопився крик:

— Кусай! Кусай!

1 ... 45 46 47 48 49 50 51 52 53 ... 137
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)