Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
— Карлику! Ти або я!
Власне, мужність — найкраща смертельна зброя. Мужність — напасниця, адже в кожному нападі звучить переможна музика.
Людина ж — наймужніший звір: цим вона перемогла решту звірів. Під переможну музику вона здолала будь-яке страждання, а людське страждання — найглибше.
Мужність долає навіть запаморочення над безоднями,— а де людині не доводиться стояти над безоднею! Хіба дивитися — не означає бачити самі безодні?
Мужність — найкраща смертельна зброя: мужність долає навіть співчуття. Адже співчуття — це найглибша безодня: що глибше людина зазирає в життя, то глибше занурюється у страждання.
Мужність—найкраща смертельна зброя, мужність — напасниця: вона разить на смерть навіть смерть, бо каже: «Так ось це було життям? Гаразд! Живімо знову!»
Та в цих словах гучна переможна музика. Хто має вуха — нехай чує.
2
— Стій карлику! — крикнув я.— Я або ти! Та з нас двох я дужчий: ти не знаєш моєї найглибшої думки! Її тягар був би тобі не до снаги!
Тоді сталося те, що принесло мені полегкість: цікавий карлик зістрибнув з плечей! І сів почіпки на камінь напроти мене. А зупинилися ми якраз біля брами, у яку впиралася дорога.
— Поглянь на цю браму, карлику! — вів я далі,—Вона дивиться на два боки. Дві дороги сходяться тут — ними ще ніхто не пройшов до кінця.
Довга дорога за плечима тяглася цілу вічність. А довга дорога попереду — друга вічність.
Дві дороги протистоять одна одній, зіштовхуються віч у віч — і саме тут, у цій брамі, сходяться докупи. Назву брами написано вгорі: «Мить».
Та якби хтось пішов однією з них далі — все далі й далі,— як ти гадаєш, карлику, ці дві дороги завжди протистояли б одна одній?
— Все пряме бреше,— зневажливо буркнув карлик.— Будь-яка істина крива, а сам час — коло.
— Ти дух тяжкості! — крикнув я розгнівано.— Не вдавай, що все так легко! Бо залишу тебе, кульго, де сидиш, а я ж ніс тебе вгору!
Поглянь,— вів я далі,— на цю Мить. Від брами Миті веде довга, вічна дорога назад, позаду нас лежить вічність.
Хіба все, що може ходити, не пройшло б уже раз цією дорогою? Хіба все, що може статися, не мусило б уже статися, відбутися, минути?
І якщо все вже було, то що ти, карлику, гадаєш про цю Мить? Чи не мала б вона, ця брама, вже раз бути?
А хіба всі речі не пов'язані так міцно, що ця Мить тягне за собою все прийдешнє? Отже,— й саму себе?
Бо все, що може ходити, хіба не мусить іще раз пройти цією довгою дорогою вперед!
І цей млявий павук, що повзе в місячному світлі, і саме місячне світло, і я, і ти, шепочучись у брамі, шепочемося про вічне — хіба всі ми вже не існували?
Хіба ми вже не приходили і не йшли тією другою дорогою, що перед нами, тією довгою жахливою дорогою,— хіба ми не маємо знов приходити?
Я говорив і дедалі стишував голос, бо лякався своїх відкритих і прихованих думок. І тут я несподівано почув, що поблизу виє собака.
Чи доводилось мені колись чути, щоб так вив собака? Мій спогад сягнув у минуле. Так! Чув ще дитиною, у далекому-далекому дитинстві
я чув таке собаче виття. До того ж бачив собаку: з настовбурченою шерстю, задертою мордою, собака тремтів тихої опівнічної пори, коли й собаки вірять у привидів,—
і мені було жаль його. Якраз тоді над будинком у мертвій мовчанці зійшов повний місяць, круглою вогняною кулею спинився над пласким дахом, наче злодій над чужим добром,—
і це нажахало собаку, адже собаки вірять у злодіїв і привидів. Коли ж я ще раз почув це виття, мене знову огорнув жаль.
Куди подівся карлик? І брама? І павук? Й увесь наш шепіт? Може, мені наснилось? Чи таки було наяву? Я враз опинився серед диких скель, самотою, залитий мертвим місячним сяйвом.
Одначе тут лежала людина! А собака з настовбурченою шерстю стрибав і скавучав. Ось він побачив мене, знову завив, закричав,— чи доводилося мені чути, щоб собака так кричав на пробі?
Воістину, я побачив таке, чого мені ніколи не доводилося бачити. Я побачив молодого пастуха, що задихався, корчився і кривився, з рота в нього звисала важка чорна гадюка.
Чи доводилось мені бачити стільки огиди й смертельного жаху на одному обличчі? Мабуть, він спав? І тоді гадюка заповзла йому в горлянку і вчепилась у неї.
Я сіпнув, рвонув гадюку руками — марно! Руками не вирвати гадюку з горлянки. Тоді з моїх уст вихопився крик:
— Кусай! Кусай!