Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Звідки беруться найвищі гори? — запитав я колись. Тоді й довідався, що вони випинаються з моря.
Свідчення про це вкарбовані в каміння й у гірські схили. Найвище мусить зійти на свою вершину з найглибших низин.
Так промовляв Заратустра на вершині гори, де було зимно; та коли він дійшов до моря і став нарешті самотою серед скель, то здороженість і скорбота налягли на нього тяжче, ніж досі.
— Тепер усе спить,— сказав він.— Спить і море. Сонно й відчужено дивиться на мене його око.
Та я відчуваю його теплий віддих. І знаю, про що воно снить. Борсається воно уві сні на твердих подушках.
Тс! Слухай! Як воно стогне від тяжких спогадів! А може, від лихих передчуттів?
Ох, темне страховище, я поділяю твою скорботу, ще й через тебе гніваюся на себе самого.
Були б мої руки міцніші! Воістину, я залюбки порятував би тебе від тривожних снів!
Проказуючи це, Заратустра тужливо й гірко сміявся з самого себе.
— Гей! Заратустро! — казав він.— Ти ще й море надумав утішати?
Ох, велелюбний телепню Заратустро, надміру блаженний від довіри своєї! Таж ти завжди таким був: завжди довірливо підходив до всього жахливого.
Тобі хотілося приголубити кожне страховище. Теплий віддих, трохи м'якої шерстки на лапах,— і ти одразу був ладен полюбити й пригорнути до себе.
Любов — а надто любов до всього живого — це згуба для найсамотнішого! Воістину, сміху варті моя глупота й моя скромність у любові!
Так казав Заратустра і знову сміявся, але, згадавши про залишених друзів і немов завинивши перед ними своїми думками, розгнівався на себе за ці думки. А відтак сміх перейшов у плач: з гніву й туги гірко заплакав Заратустра.
ПРО ПОЯВУ І ЗАГАДКУ
1
Коли серед моряків розійшовся поголос, що на кораблі Заратустра,— бо одночасно з ним на борт ступив чоловік, прибулий з блаженних островів,— усіх пойняла велика цікавість і нетерплячка. Однак Заратустра два дні мовчав, був холодний і глухий від печалі, отож не відповідав ні на погляди, ні на слова. А під вечір другого дня він знову розкрив вуха, хоч мовчав і далі: чимало дивного й небезпечного можна було почути на цьому кораблі, що прибув здалеку й збирався плисти ще далі. Заратустра ж любив усіх тих, хто пускався в далекі мандри й не міг жити без небезпеки. Отож, поки Заратустра слухав інших, розв'язався його власний язик, зламалася крига його серця — і тоді він сказав таке:
— Вам, відважним шукачам, зухвалим сміливцям, що завжди під непевним вітрилом пускаються в жахливі моря,
вам, сп'янілим від загадок, закоханим у сутінки, вам, чию душу ваблять звуки сопілки до кожної підступної безодні,—
бо ви не хочете намацувати нитку боязкою рукою: де можете вгадати, там ненавидите доходити висновків,—
вам єдиним я розповім про загадку, яку бачив,— про появу, що явилася найсамотнішому.
Я недавно йшов похмурий у мертвотно-блідих сутінках,— похмурий і суворий, зціпивши зуби. Вже не одне сонце зайшло для мене.
Стежка, затято спинаючись між камінням,—злостива й самотня, якій не судилося ні травинки, ні кущика,— тріщала і шаруділа від мого затятого кроку.
Мовчки ступаючи по глузливому хрускоту крем'яхів, розтоптуючи камінь, на якому поковзувалась нога,— я спинавсь угору.
Угору — всупереч духові, що тяг мене донизу, в безодню, всупереч духові тяжкості, моєму демонові й смертному ворогові.
Угору — хоч він сидів на мені, напівкріт, напівкарлик, сам кульгавий, він збивав мені ноги і крапля за краплею вливав у вуха свинець, у мозок — свинцеві думки.
— О Заратустро,— звук за звуком глузливо нашіптував він мені, ти камінь мудрості! Високо ти залітаєш,- але кожен кинутий камінь мусить — упасти!
О Заратустро, ти камінь мудрості, пущений ніби з пращі, ти розбиваєш зірки! Високо ти залітаєш,— але кожен кинутий камінь мусить упасти!
Заратустро, ти сам собі кара і сам себе каменуєш, далеко ти кинув камінь,— та він упаде на тебе!
Тут карлик замовк і довго не озивався. Його мовчання гнітило мене,— воістину, самотність удвох нестерпніша, ніж наодинці з собою!
Я підіймався й далі мріяв, розважав,— та все мене гнітило. Я був схожий на хворого, що зморився від тяжких своїх мук і, заснувши, прокидається від іще тяжчого сну.
Та є в мені те, що я називаю мужністю,— досі вона долала вагання і втому. Мужність змусила мене врешті спинитися і сказати: