Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Відійшли у довоєнне минуле розкішні трапези панства у привокзальних ресторанах, та й самі залізничні вокзали заледве відновлювали сяке-таке функціонування. Здебільшого помпезні вокзальні будівлі, як-от будівля Тернопільського вокзалу, все ще перебували у пошарпаному, напівзруйнованому стані, бо смутний післявоєнний час та непевний кордон із радянською державою не спонукали владу до відтворення їх колишнього люксового вигляду.
Маркові пригадувалося, як хлопчаком разом із батьками їздив до Тернополя зустрічати тітку Дарину й дядька Альбера. Потяг, у якому вони прибули, видався тоді йому, малому, мало не царськими покоями: усюди оксамит, атлас, бронзові канделябри, різьблені ручки, білі фіранки й товсті килимові доріжки…
Найбільше сподобався вишколений провідник у напрасованій уніформі й лискучім кашкеті, з отакенними вусами. Марко усміхнувся сам до себе: по тому він якийсь час мріяв стати провідником і подорожувати містами безкоштовно. Так на той час йому видавалося єдино можливим втілити свою мрію про мандри.
А далі — родинний обід у ресторані тернопільського вокзалу. Поспішати було нікуди, з дороги усі хотіли наговоритися й відпочити. Марко був за перекладача, бо дядько Альбер не володів українською, а тато російською принципово не розмовляв. Тітка Дарина натішитися не могла племінником і всіляко підбадьорювала його до спілкування французькою… І вже вдома, у Кам’янці, — подарунки, море справжніх хлопчачих подарунків!
Господи… наче ніколи й не було цього безтурботного дитинства й відчуття безмежної радості в грудях, відчуття, що тобі належить цілий світ і ти можеш обирати у ньому для себе все, що завгодно.
У думках знову зринула Елізабет в його обіймах, голова поряд, на подушці, її сумні очі, наповнені сльозами, обличчя лиш у кількох сантиметрах від його власного. Так близько, що він відчуває її подих, а далі цілує, і губи стають солоними від тих сліз на Лізиних щоках.
Бідолашна солодка моя дівчинко!
Річард Сеймур, певно, здурів, коли, розуміючи усе, погодився видати за нього свою єдину доньку. Так само, як і він здурів, коли наважився одружитися з Лізою, усвідомлюючи, що не здатен забезпечити їй ні родинного затишку, ні навіть своєї присутності…
Проте коли все скінчиться і він щасливо, дасть Бог, повернеться назад, вони, як Ліза того бажала, переїдуть подалі, до Франції, Англії чи навіть до Канади. Мешкатимуть там довго і щасливо, виховуватимуть дітей… Він покине усі ці шпигунські ігри. Він ніколи не допустить, аби Ліза страждала так, як страждала дружина Всеволода Змієнка.
Гидкий внутрішній голос запитав: «А зараз хіба ти не змусив її страждати? Хіба не залишив саму? Якщо тверезо мислити, хіба спроможна купка патріотично налаштованих людей за кордоном повернути собі назад батьківщину, що так міцно застрягла під чоботом значно сильнішого й організованішого ворога? Хіба у вас рівні сили у цій боротьбі?
Так, ти прагнеш вірити у це усім своїм серцем, переконуєш себе, що все можливо, що Господь від вас не відвернувся… Бачиш намагання Всеволода Змієнка, Мурського, Остапенка — усіх побратимів, хто тут стоїть за Україну. Та, схоже, Бог і далі випробовує ваше терпіння чи, може, то ви усі, українці, невдахи і вкотре проґавили свій шанс? Хіба ви не усвідомлюєте, що намір повалити радянську владу й наново відродити незалежну Україну за нинішніх умов радше виглядає романтичною утопією? В такому разі виникає закономірне питання: заради чого ти й інші ризикуєте власними життями?»
Марко аж головою струсонув.
Найгірше те, що вони не мають власного фінансування, уся діяльність провадиться за кошти іноземних спецслужб… Змієнко увесь час змушений викручувати так, аби не перетворити їх усіх на маріонеток в чужих руках. Власне, це й утримує Марка на місці. Приклад Всеволода Змієнка і надія на те, що не все остаточно втрачено. Але скільки ще засланців виявиться серед них? Скількох ще потрібно вивести на чисту воду і знищити фізично?
Чуття підказувало Шведові, що насправді все тільки починається. І навіть вони, купка патріотично налаштованих українців, що знайшли притулок у світах, будуть для радянської влади більмом в оці. Їх будуть нищити всіма способами, намагатимуться викорінити про них навіть саму згадку. Як казав Річард Сеймур, по одному. Як у тій казці про мітлу. По прутику.
Дурні думки. Піддаватися такому настрою неприпустимо, особливо, коли збираєшся вести гру на території ворога і залишитися живим.