Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Її все ще вологе після душу волосся без усілякого перманенту закручувалося у тонкі завитки. Він торкнувся того завитка, провів пальцями по щоці.
— З такими сніданками я швидко наберу вагу, стану гладкою і негарною… — мовила вона. — Але як від такої смакоти можна відмовитися? Ти все так апетитно готуєш…
З такими сніданками… Марко пригорнув Лізу до себе. Ілюзія спокою та родинного затишку, якого вже завтра не буде. Наче у нього є можливість готувати для неї сніданки щодня… Скоро по нього приїде Остапенко. А найближчим часом він буде змушений зоставити її тут саму. Про погане у їхній роботі ніхто не думає цілеспрямовано. До поганого просто маєш бути готовим, намагаєшся прорахувати найбільші можливі ризики та й усе. Якесь нелогічне, ненормальне твердження, бо сам факт перекиду за кордон, на територію радянської України, і є одним великим, небезпечним ризиком… Коли ніхто тобі не може гарантувати повернення живим і здоровим назад. Це твоє особисте, якщо хочеш, завдання — залишитися і повернутися живим. Зрештою, він вирушить туди, за Збруч, не для того, аби там загинути. Але… що, як раптом із ним щось станеться? Якщо він загине, якщо?
— Лізо! Я кохатиму тебе, навіть якщо ти погладшаєш, — сказав їй на вухо. — Знай, що я кохаю тебе. Дуже. І кохатиму ще більше. Особливо коли ти погладшаєш ось тут… — він торкнувся долонею її живота. — Народи мені дитину. Сина чи доньку — Мені все одно… Наше з тобою спільне дитя.
— Як же… Як же я… якщо ти їдеш… якщо ти… — її очі наповнилися сльозами, і у голосі забринів відчай.
— Так я ж повернуся. Обов’язково повернуся. Про погане навіть не смій думати!
Остапенко, при певному цинічному ставленні до сімейних стосунків, для яких — і Євген божився у тому — він не був створений, все ж мав рацію: ніщо так не вибиває з колії, як жіночі сльози, почуття до жінки, яку кохаєш. Думки про неї тебе розхолоджують, роблять м’яким і вразливим.
Марко відчував незвичну безпорадність. Слова, які б мали знайтися, аби втішити Лізу, усі до одного видавалися нікчемними.
— Ну, годі, годі, люба моя… не псуймо собі ранок поганими думками! Я прошу тебе. Мені теж нелегко. І поки все не вистигло…
Від жартів і примовок Марка, а ще від того, що він взявся годувати її усім, що було на його тарілці, настрій Елізабет трохи покращився. Вона вже знову посміхалася, і, коли приїхав Остапенко, навіть жартувала. Зітхала тоді, коли Марко не бачив. І поки він та Євген пили каву, а той із задоволенням смакував канапками з шинкою, намагалася вдавати, що все добре, що так і має бути.
— Ти розповіси їм про… скарби святої Маргарити?
— Лише після того, як все розвідаю сам, — відповів він, цілуючи її перед тим, як всістися до автомобіля. — Якщо це все виявиться правдою, Лізо… то це дуже важливо. У мене навіть слів немає, як це важливо. Твій батько зробив нам усім неоціненну послугу. Тільки от питання: де саме шукати те золото і головне — як потім вивезти його з радянської території… Коли все розвідаю, тоді знатиму напевне, як діяти.
* * *
— Щодо Клопенка… я не маю сумнівів на предмет того, чи варто залишати його живим. Не варто!
Всеволод Змієнко важко підвівся з крісла. Він говорив правильні речі. Справедливі. Зрештою, якби вони самі потрапили до рук ОДПУ, з ними ніхто не панькався б.
— Підтримую, — погодився Євген Остапенко. — Ми зі Шведом обидва могли б зараз гнити у землі, якби не…
Марко ж похмуро мовчав.
— Я знаю, знаю, Шведе. Знаю, що ти противник таких дій, але, на щастя, це питання не твоєї компетенції, тому й гріха на душі не матимеш. Я всього лиш ставлю вас обох до відома, — він виразно подивився на Марка. — І хоч я людина не кровожерлива, — продовжив він, — ми не можемо так по-дурному усім кагалом наражатися на небезпеку. Та нехай тебе докори сумління не гризуть, — додав Змієнко. — Якщо не ми самі його приберемо, то це зроблять румуни.
— Хіба ж я щось кажу? Я взагалі мовчу… — відповів Швед.
— Мовчиш, але я чую твоє сопіння і добре розумію, про що ти думаєш, — Змієнко всівся навпроти нього. — Ти, Марку, маєш розуміти: у таких випадках наша жорстокість є вимушеною. Тобі про це відомо. Пам’ятаєш тринадцяту заповідь Петлюри українському козакові? «Пильно дивись за провокаторами та дезертирами, а впіймаєш — зараз же веди до старшого: там розсудять і раду з ними дадуть». То вважай — я старший і я розсудив. У нас немає власних тюрем, де можна було б утримувати таких, як Клопенко. А на польські надії мало. Кривицький добре промив йому мізки радянською пропагандою ще до того, як Сергій почав на нього працювати. Хто знає, скількох наших зв’язкових з його вини в радянській Україні чекістами перевербовано і кому з них тепер можна довіряти; скількох закатовано і розстріляно… А нам тут що робити? Починай, Іванку, зранку? Та все ж, хлопці, — продовжував генерал-хорунжий, — немає поганого без доброго, і поміж тим усе наче непогано складається… Баюрний готовий співпрацювати з нами і на доказ цього надав усю необхідну інформацію.