Печатка Святої Маргарити

— Пан шукає спосіб поїхати до Америки? — якийсь спритний чоловік мало не хапає його за плече. — Наша еміграційна агенція зовсім поруч, за рогом! Прошу пана, за мною, я проведу!

— Ні, ні… Не потрібно. Дякую.

— Може, пан таки надумає? То файна нагода! Там зовсім інше життя! Наша агенція в усьому допоможе!

— Дякую, немає потреби!

— То, може, згодиться Вашим колегам? Ось наша картка! Візьміть…

Чоловік швидко втискує йому в руку шматочок паперу з видрукованою адресою еміграційної агенції і тут же реп’яхом чіпляється до іншого перехожого. Як швидко одні знаходять вигоду у тому, від чого інші змушені тікати у світи!

Милуватися Тернополем часу не мав, однак місто само хапало за очі і те, що він бачив навколо, відлунювало у душі Марка непевним сумом: відчуття близькості батьківщини.

Речей мав небагато, усі вмістилися в невеликий дорожній саквояж. Світлий капелюх затіняв обличчя від занадто яскравого полуденного сонця, а простий, прим’ятий в дорозі лляний костюм не привертав зайвої уваги, видавав перехожим Шведа за звичайного тернопільського пана, що тільки-но зійшов із потяга та й іде собі у справах.

Остапенко радив нарешті запустити вуса та бороду, та Марко ненавидів рослинність на своєму обличчі навіть задля конспірації.

Якось, ще у Константинополі, спробував відпустити семиденну щетину, та поголився вже наступного тижня. Борода росла погано, та ще й із якогось дива була рудою. До того ж треба було навчитися жити із нею. Певно, Всеволоду Змієнку ще доведеться колись поділитися секретом, як витримує під носом оту чорну пишну щітку. Та вуса Юхимович носив не один десяток років.

Спочатку для фасону, а далі, напевно, вже й помічати їх перестав, вони стали з його обличчям одним цілим. Марко вже й не уявляв собі безвусого Змієнка. А самому отак зопалу призвичаїтися… Хіба що до тимчасових, наклеєних.

Вулиця Міцкевича знаходилася у центрі Тернополя. З одного боку — ошатні кам’яниці, з іншого — сквер, насаджений одразу після Великої війни. Марко йшов брукованим тротуаром уздовж ряду будівель, стиснутих в одну непорушну стіну. Затінені кленовою алеєю перші поверхи кам’яниць займали галантерейні й тютюнові крамнички, шевські майстерні, перукарні, салони капелюшків та готового одягу, величезними квадратними очима вітрин закликали перехожих до себе.

Марка цікавив номер 27. За цією адресою мала розташовуватися респектабельна «Подільська Гостиниця», як сказав йому Всеволод Змієнко. Людей тут завжди багато, місце привабливе для променаду, надзвичайно жваве увечері.

Був полудень. Марко примружив очі, аби розгледіти потрібний номер на стіні, що виглядала із затінку кленових крон. А, ось і він… двадцять сьомий. «Подільська Гостиниця», знана через привабливість свого по-справжньому ошатного європейського фасаду.

Марко не раз бачив його на поштівках.

Фотокартки на тлі готелю та поштові листівки із «Подільською Гостиницею» разом із тими, хто у ній зупинявся або ж просто робив тут фото, а потім їхав у світи, розлітався Європою, мандрував через океан аж до Канади й Аргентини…