Печатка Святої Маргарити

— Хто 6 сумнівався.

— Слухай, Шведе… А чого це у тебе псевдо таке дивне — «Дюрер»?

Марко знизав плечима.

— Так повелося… Я у гімназії в юнацькі часи графікою трохи захоплювався… Може, якби більше тому приділяв часу, то мав би успіхи. От хлопці так мене й прозвали — Дюрер. Дюрер — то й Дюрер. Я й звик… До того ж у нас у Кам’янці башта є, побудована у манері спроектованих Дюрером оборонних споруд…

— І що? — поцікавився Змієнко.

— Та нічого… — гмикнув Швед. — Архітектура її така, що скільки гарматами об ту башту не лупили, вони від неї відскакували, як горох од стіни. Таку кам’яницю пошкодити або пробити було майже неможливо.

— Символічно… — реготнув і собі Змієнко. — Як горох од стіни… Точнісінько про тебе. Але те, що добре для закордоння, не дуже годиться для радянської України. Треба щось непомітніше, простіше. Подоляком будеш. Марку, якщо твоє впровадження пройде гладко, вони там у Кам’янці носитимуться з тобою, як з писаною торбою… Погодься, значно легше буде працювати, маючи на руках твої розвіддані про те, що та сволота затіває. А ми вже тут дивитимемось, на які з них реагувати, а на які ні.

Потяг «Варшава-Тернопіль» тягнувся на схід, у бік радянського кордону. За вікном миготіли поодинокі будиночки та дерева — одноманітний, звичний, як для поїздки залізничним транспортом, пейзаж.

Споглядати його Маркові давно набридло, тож користуючись тим, що у його купе, окрім пошарпаного дивакуватого пана у парусинових черевиках і білому запраному кашкеті, не було більше нікого, склепив очі і спробував задрімати, хоч насправді сон не йшов від самої Варшави.

Пан навпроти і собі дрімав, чи, імовірніше, удавав, наче дрімає, прикрившись перевернутою догори дриґом польською газетою. Біля його ніг побитим щеням тулилася така сама пошарпана, як і її господар, старенька валіза.

Обліплена різноманітними наклейками, наче здійснила навколосвітню подорож, вона одразу кинулася Маркові в очі. Та й сам її власник, хоча Швед і не міг розгледіти його затуленого газетою обличчя, скидався на бувалого мандрівника, що нарешті повертався додому з тривалої мандрівки.

Швед знову розплющив очі, втупився у миготливий пейзаж за вікном потяга і поринув у думки.

Здавалося, по Великій війні залізничне відомство потроху відбудовувало понищене, та Марко для себе зауважував дорогою нагадування про колишні запеклі бої усюди.

Польська колія перебувала у відчутному занепаді, бо увесь воєнний час теперішня націоналізована залізниця служила радше засобом транспортування військових ешелонів, ніж пасажирських потягів. Не було потреби у вишуканій обслузі, комфортних спальних вагонах, в яких пасажири могли доїхати до Волочиська, а там пересісти на інший потяг, що прямував до Одеси чи Москви. Та й, власне, їздити у той бік вже не було можливості.

Колишні залізничні переходи у Підволочиську та Гусятині більше не працювали. Польща та Україна, що віднедавна стала радянською, тепер мали занадто різний державний устрій, аби провадити, як раніше, жваву торгівлю й транспортні та пасажирські перевезення. Що казати, тепер по обидва боки Збруча різнилася навіть ширина залізничної колії.