Печатка Святої Маргарити

Інформація, що він представить куратору, — цілковита деза, за винятком кількох фактів, які нададуть їй вигляду достовірності. Ну і загибель дворушника Клопенка, звичайно. За легендою, Клопа переманили просто з-під носа, перевербували, обіцяли допомогти з родиною, переправити до Константинополя… Та він, засранець, давно вже межувався. Баюрний сам складав донесення, яке зашифрували у вигляді любовних листів, де описував усі деталі зради Клопенка і те, як сам його застрелив. До листів додавалася газета із заміткою про знайдене тіло Сергія.

До того ж Марко, чи то пак тепер Валеріан Клєвєров віз радянському куратору і власну легенду про мережу агентів, яку вибудував на території Туреччини і Польщі. Так… Багорному про це було відомо, однак, хоч він і доводився йому начальством, та всіх карт Клєвєров перед ним не розкривав. Амбіції не давали Валеріану обмежуватися виконанням дрібних доручень Пантелеймона, а постійна потреба в грошах змушувала працювати денно і нощно, не покладаючи рук. Прагнення перевершити свого куратора з часом стало нав’язливим бажанням. Бо який учень не бажає перевершити свого учителя?

Хтозна… Можливо, заздрість чи страх конкуренції і змусили Баюрного знайти спосіб відправити його подалі від себе, до Кам’янця? Можливо, для Пантелеймона він занадто амбітний і працьовитий, аби і далі тримати його у себе під носом? Може, Баюрний сподівається, що він вже не повернеться назад, до Польщі? А міг би зробити його бодай заступником. Та хіба заступник не заступає сонце?

Але і тут не все так просто: совєти шанують співробітників з колишніх білогвардійських офіцерів — грамотних, навчених, досвідчених. До того ж Пантелеймон обмовився, що Клєвєровим зацікавилися у кам’янецькому Іноземному відділі при ДПУ. Отже, у місцевої радянської влади є потреба у таких, як Клєвєров…

Чому не співпрацював з іншими спецслужбами? Бо має виключне відчуття сильної сторони. Влада совєтів Сьогодні і є тією сильною стороною. За нею — майбутнє. Грубо, просто й нахабно. Але менше з тим. Сьогодні він мусить переконливо зіграти цю роль. Валеріан Клєвєров… Треба ж вимацати таке ім’я!

— Ваша кава, прошу пана!

Взяв у провідника філіжанку з таці, на якій окрім його кави похитувалася у мельхіоровому підстаканнику склянка чаю з лимоном для його дивакуватого сусіда по купе. Прилаштувавшись у коридорі біля вікна, з насолодою відсьорбнув чорну ароматну гіркоту. Гарно! О, тепер гарно! Тепер можна і до чорта на роги. Тепер у голові ніяких сентиментів, ніякої меланхолії, навіть думки про Лізу він заховає далеко, аби не розхолоджували, не змушували згадувати, хто він є насправді.

«Солодка моя дівчинко! Я так тебе люблю! Я так бажаю побачити тебе знову! Я обов'язково до тебе повернуся. Тільки дай мені трохи часу. Зовсім трохи! Будь ласка, іди з моїх думок і з мого серця, аби моя любов до тебе не видала мене ворогу, не зробила вразливим. Хай Господь тебе охороняє там, де ти зараз є. Люблю тебе, як самого себе… Марко».