Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Сам готель і справді був знаною візитівкою Тернополя, бо не у кожного тернопільського пана були ті вигоди в хаті, що мала «Подільська Гостиниця»: центральне опалення, власний водогін та можливість прийняти ванну. До того ж поки у місті впроваджувалося електричне освітлення, власниця готелю вже провела його сюди і увечері та вночі готель освітлювався не гірше за готелі Варшави чи Відня.
Володіла «Подільською Гостиницею» пані Юстина Шидловська, українка за походженням, що здобула свої статки замолоду на заробітках у Канаді, а повернувшись, осіла разом із чоловіком у Тернополі й вирішила інвестувати зароблене у готель, який облаштувала з усіма вигодами й перевагами.
«То наша людина, — казав Змієнко. — Шанована у місті пані, з чіткою і послідовною громадянською позицією. За українців дбає, тому у її готелі можна почуватися вільно й безпечно. Меценатує багато місцевій „Просвіті“, підтримує театральні гуртки та українців, осілих у Тернополі. Надає прихисток утікачам з-за Збруча та політичним в’язням, коли тих із місцевої в’язниці звільняють… Тому в разі небезпеки пам’ятай: в Тернополі у пані Юстини можеш за потреби мати притулок і всю необхідну підтримку».
Ці слова Всеволода Змієнка пригадалися Маркові, тільки-но він підійшов до «Подільської Гостиниці». Кав’ярня «Болевард» — місце зустрічі Шведа з агентом тернопільського розвідпункту — знаходилася у тій же кам’яниці, що й готель, і належала тій же пані Шидловській.
Різьблені двері червоного дерева були прочинені. Перш ніж увійти, Марко зробив вигляд, що впустив газету, яку дорогою до кав’ярні купив у настирливого хлопчака, оглянувся. Ніякого «супроводу». У цій полуденній спеці взагалі нікому до нього діла не було: перехожі ліниво рухалися алеєю, намагаючись якнайшвидше заховатися в прохолоді однієї з численних крамничок або перейти на іншу сторону вулиці й зникнути у затінку скверу.
Цей замилуваний сонцем і зеленню кленових крон Тернопіль нагадував йому Кам’янець зразка 1919-го року, коли рідне місто стало тимчасовою столицею України. Дев’ять років тому він вже бачив, вдихав і відчував на собі той оманливий запах спокою та неспішності буття: екіпажі, ілюзія миру, променади, мереживні парасольки та краватки-метелики. Аромат кави з кожної кав’ярні. У цьому сенсі кав’ярня «Болевард» направду була чи не найжаданішим і найзручнішим місцем для зустрічей та побачень. Скажімо, ось за тим столиком у кутку можна було б смакувати каву з Лізою, і навіть торкатись поцілунком її щоки — мало хто на це звернув би увагу.
Біля барної стійки виводив тужливу мелодію скрипаль. Заплющивши очі, трепетно перебирав струни, водив по них смичком з лискучої тонкої волосіні.
Кілька пар насолоджувалися спілкуванням одне з одним, не помічаючи нікого і нічого навколо себе.
Марко пройшов до облюбованого столика, глипнув на годинник: часу до зустрічі залишалося ще хвилин з десять. Замовив, як було обумовлено, філіжанку чорної кави та сирника, щедро политого шоколадною поливою — у Кам’янці таким смакувати навряд чи доведеться.
Нічого собі… тут шикарно! Мереживні скатертини, серветки, свіжі квіти у тендітних кришталевих вазочках… Він чув, що господиня закладу навіть під час Великої війни не скупилася на елегантні дрібнички та пристойне меню. Тільки тут, у Тернополі, в ті роки можна було посмакувати юшкою з царської риби, справжньою кавою та канапкою з кав’яром.
Скрипаль грав так, що аж душу перевертало. Привітний офіціант приніс замовлення. Сирник нагадував той, мамин, з дитинства: високий, пухкий, із золотавою скоринкою та вкрапленнями розімлілих родзинок. Правда, мама робила до нього сметанну поливу або ж кисло-солодку мачанку з угорки, що росла в садку і рясно родила щороку.
Як давно то було…
Марко відділив десертною виделкою шматочок. Смачно. Гаряча кава до шоколадної поливи смакувала неймовірно.
— Кажуть, у Лембергу сирники смачніші за тернопільські, але я тому не вірю…
Умовлена фраза прозвучала несподівано. Марко підняв очі.
— Як буду у Львові, то обов’язково замовлю і порівняю… пані.
Він поспішно піднявся.
Просто перед ним стояла жінка. За віком, мабуть, ровесниця його матері: елегантна, доглянута, із сумними очима та м’якою посмішкою.
— Не вставайте, юначе, — мовила вона. — Смакуйте на здоров’я.
— Ви…
— Юстина Шидловська, — відрекомендувалася жінка. — А Ви, юначе, певно той, про кого нам сповістили з Варшави, від Полоза… Подоляк?..
— Саме так, — кивнув Марко. — Радий знайомству.