Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Звичне псевдо Всеволода Змієнка — «Полоз», яке той вигадав собі, відколи став працювати очільником уенерівської спецслужби, завжди потішало Марка. Хоч сміливості та рішучості Юхимовичу було не позичати, а за часів Великої війни й опісля неї, у вісімнадцятому, він проявив себе справжнім відчайдухом та героєм, добродушний й трохи меланхолічний Змієнко навіть умовно не тягнув на лиховісного гада> назву якого обрав собі за псевдо. Хіба що мав підходяще прізвище та рідкісне зміїне уміння маневрувати та вивертатися поміж інтересами та сферами впливу польської, румунської й британської спецслужб, які, фінансуючи українську, вимагали безумовної відданості та підзвітності останньої.
— Про сирник — дотепно, — сказав Марко з посмішкою.
Вона й собі усміхнулася, присіла за його столик.
Тоненькі зморшки промінчиками розсіялися навколо очей, трохи затеплий як для спекотного дня, однак витончений парфум з нотками флердоранжу видався Маркові знайомим: то був аромат «Букету імператриці», улюбленого парфуму тітки Дарини.
— А кому спаде на думку, що звичайний сирник у нашій справі відіграє таку важливу роль?.. — мовила пані Юстина тихо. — Отже, як доп’єте каву, мій чоловік доправить Вас до Підволочиська, — продовжила без передмов. — У нас є власний автомобіль, тож дорогою не матимете пригод; на ньому Вас ніхто не зупинить. А як зупинять, то всім відомо, що ми до Волочиська їздимо у справах ресторану, на закупи, по яйця та м’ясо, а Ви — наш рахівник. Дякувати Богу, поляки з повагою ставляться до нашого сімейного бізнесу, хоч ми останнім часом і ходимо на межі. Та Бог добрий… Милує.
— До кого мені звернутися у Волочиську, пані Юстино? — запитав Марко.
— Зв’язок триматимемо через надійну людину, Василя Семенюка, — відповіла вона; провела пальцем по скатертині, малюючи Шведові невидиму карту, — Дивіться: він мешкає у Волочиську одразу за костелом, біля залізничного мосту. Як перейдете кордон, ідіть до нього. Там недалечко, по костелові зорієнтуєтеся. Він там величний, гарний. Та й хата у Семенюка видна, одразу упізнаєте. Скажете йому, що Ви рахівник з готелю, від пані Юстини. Це буде Ваш умовний знак. Василь Вас і доправить до радянської комендатури. А далі Ви вже самі… за власного легендою.
— Дякую, пані Юстино.
— Рано дякувати, поки справа не зроблена, — зітхнула пані Шидловська і, підкликавши кельнера, попросила, аби їй принесли філіжанку кави з молоком.
— Усе йому переказуйте на словах, — продовжила вона. — Ніяких записок, аби не втрапити у халепу; Василь має серед прикордонників свою людину, за потреби перетне кордон і з Підволочиська телеграфуватиме нам Ваші повідомлення зашифрованими. Шифр ми маємо.
— Гаразд, — кивнув Марко. — У разі загрози мого провалу я надішлю телеграму «Квитки на потяг не дістати. Спробуйте у Тернополі. Подоляк».
— Добре… Запам’ятала, — відповіла пані Шидловська. — Але благаю, окрім Василя, більше ні з ким зв’язок не підтримуйте. Продадуть ні за цапову душу. Волочиськ повністю під контролем радянської влади. Віднедавна — закрите місто. Шпигуни й запроданці на кожному кроці. Тільки з Вашими радянськими документами й регаліями і проберешся. Є ще одна людина, яка допоможе Вам, — додала пані Шидловська за мить. — Йосип Жезнік. Він млинарує у Тарноруді. Але будьте обережні, Йосип може бути під підозрою у чекістів, нещодавно дуже постраждав. То щастя, що вдалося вивернутися і зостатися живим. А от місцевого диякона дуже мордували…
— Зрозумів…
— Ну от і добре, — м’яко усміхнулася пані Юстина.
Марко допивав свою каву, а вона говорила далі: — Як вийдете з кав’ярні, обігнете будівлю і потрапите на нашу возівню. Там автомобіль. Мій чоловік уже чекає на Вас. Я вірю, що у Вас все вийде, юначе. І ми ще посмакуємо у «Болеварді» тернопільським сирником і відкоркуємо шампанське за Вашу виконану місію.
* * *
На половині дороги до Підволочиська погода раптом зіпсувалася. Небо потемніло, замиготіли блискавки. То була не короткочасна літня громовиця, заходилося на добрий затяжний дощ…
— Дощ — то файно, лиш би не буря, — проказав уперше за всю дорогу пан Шидловський. — Дощ землі потрібен, бо останні дні смажило немилосердно…
Марко глянув на нього, кивнув.
— Дай Бог, поки доїдемо до Підволочиська — литиме ще дужче… — промовив пан Шидловський знову. — Вам на кордоні то лише в підмогу. Поляки стають ледачими і неуважними. А радянські — то взагалі, навіть носа показати не хочуть, — додав він, не відриваючи погляду від дороги. — Тернопільські хлопи, хто контрабандою займається, кажуть, що дощова — найкраща погода, аби радянський прикордонник недовго розмірковував, варто чи не варто брати…