Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Євгене, а який сенс твого рукоприкладства? Наче ти не знаєш, що у кожної людини є своя слабинка. Якщо на ту слабинку правильно натиснути, людина сама тобі усе розповість.
— Знаю, але як на мене — так швидше. У даній ситуації. Панькатися з ними нема коли.
* * *
Старий тартак на узліссі належав поляку Анджею Коноплінському, місцевому ліснику, що вже років зо п’ять співпрацював зі спецслужбами УНР. І Сергія Клопенка разом із Пантелеймоном Баюрним для зручності і більшої секретності поодинці доставили саме сюди. Поки Євген «із пристрастієм» проводив допит Клопа, з Пантелеймоном обійшлися більш стримано. У всякому разі після першого дізнання. Він завзято заперечував будь-яку зраду зі свого боку. Про Клопенка ж говорив, що бачив його вперше, не знав його раніше, вважав Сергія зв’язковим спецслужб УНР, був переконаний у його відданості справі… Обурювався, на якій підставі його взагалі вважають запроданцем. Знайдені вдома шифрувальні таблиці і тексти заготовок листів від фальшивого «українського підпілля»? То не його! Підставили… Може, доки він співпрацював зі спецслужбами УНР, його самого відслідковували… Може, цей Клопенко для того і був присланий, аби скомпрометувати його в очах української спецслужби!
Клопенко щиро бив себе в груди, пускав сльозу, благав і намагався довести свою невинність. Змієнко вичікував, доки прибудуть Марко з Євгеном. Їм у Туреччині доводилося з ним спілкуватися більше, знали його краще. Всеволод Змієнко мав сподівання, що, можливо, у Марка вийде притиснути Клопа до нігтя. Євген мало душу не витряс учора з Клопенка, та це нічого не дало.
— Красень… Правда? — задоволено прицмокнув Остапенко. — Може, підправиш йому «патрет» з іншого боку? Бо я коли цю мерзоту бачу, то знову хочеться зацідити в носа, щоби аж юшка потекла… Але зачекай… — із сарказмом промовив він. — Я займу місце в першому ряду, аби нічого не проґавити.
— Що ж ти так, Сергійку?
Швед підтягнув ближче стільця, що лежав перекинутим поряд, сів напроти Клопенка. Той сидів на старій табуретці зі зв’язаними перед собою руками, понуро розглядаючи свої ноги у брудних парусинових черевиках. Одне око запливло у фіолетовому колі. Губи до крові розтовчені кулаком Євгена.
На всипаній тирсою земляній підлозі лежав його недбало кинутий одяг, промацаний хлопцями вздовж швів до останньої ниточки. Знайшли тільки капсулу з цианідом у кутику коміра піджака. Клопенку при затриманні забракло духу скористатися нею.
— Сергію… — повторив Швед. — Ти прекрасно розумієш, що після того, як ми тебе викрили, для ОДПУ ти відпрацьований матеріал. А для нас усіх — зрадник, — Марко похитав головою. — Але нас цікавить певна інформація. Розповіси, де, коли і за яких обставин ти був завербований радянськими спецслужбами і як познайомився з Гінзбургом? Які завдання ти виконував у Стамбулі, і що було заплановано найближчим часом?
— Я не знаю ніякого Гінзбурга, — Клопенко сплюнув кров’ю собі під ноги і загнаним звірем подивився на Шведа.
Марко з-під лоба глянув на Остапенка, що з інтересом у свою чергу спостерігав за цією картиною, всівшись на розпиляний стовбур навпроти.
Клопенко мовчав.
— Сергію, — терпляче продовжив Марко. — Послухай мене: у твоєму випадку відпиратися марно. Говори, бо мені зараз набридне говорити замість тебе. Ім’я Самуїла Гінзбурга чи Вальтера Кривицького тобі знайоме?
Клопенко перевів погляд на Євгена. Вчора він не зронив ні слова і Остапенко, який ніколи не відзначався неконтрольованою люттю, добряче «відпрасував» його так, що Клопу вже добу відхаркувалося кров’ю.
У тому була своя справедливість, адже він, не замислюючись, здав їх зі Шведом своїм радянським кураторам. Без жалю і сумнівів. Якби не щасливий випадок, ці двоє сьогодні не допитували 6 його тут, у Польщі, а він не харкав би кров’ю собі під ноги, наче туберкульозний. У голові вже не гуло, тільки боліла щелепа та засохлі садна на обличчі, а в грудях, здавалося, легені бовталися самі по собі.
— Мені нема чого вам розповідати.
Марко якусь мить мовчки дивився на Клопенка. Далі підвівся, спостерігаючи, як Сергій інстинктивно напружився усім зболілим тілом, ніби згрупувався перед черговими ударами, що ось-ось посипляться на нього.
— Ну… як хочеш. Та розслабся, ніхто тебе більше бити не буде. Не знаю, як ти, — звернувся до Євгена, — а я не бачу особливої потреби далі витрачати на Клопа зусилля. Баюрний і так все розповів. А наш Сергійко… пристрелити і запорпати, як собаку. То ти чи я?