Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Запроданці або недалекоглядні українці… — відказав Марко. Хитнув головою, наче відганяв з-перед очей погане видіння. — Ти ж знаєш, я пройшов ту війну зовсім хлопчаком, мені було дев’ятнадцять. Я бачив наших, бачив їхній бойовий дух! Тільки вдумайся: тоді, у сімнадцятому, нас, українців, у царській армії було понад два мільйони. Сотні тисяч патріотично налаштованих вояків: озброєних, вишколених, навчених, перетертих і загартованих, спроможних виживати у найлютішому пеклі. Та ми були готові змести будь-якого ворога. Радянської влади тоді ще просто не існувало! І якби тоді, у сімнадцятому, Винниченко так бездумно не заявив, що незалежна Україна більше ні з ким не воюватиме, що професійна, озброєна і навчена армія нам не потрібна, бо замість неї буде якась народна міліція… Як взагалі до такої єресі додуматися можна було? Як можна було так зрадити національні інтереси, розпустити армію, піднести нас усіх ворогу на тарілці?
— Як та якби… — Євген знизав плечима. — Якби, Шведе, у роті росли гриби, то люди в ліс не ходили б. Ото й розплачуємося тепер за власні помилки та невміння прораховувати бодай на крок наперед. Тільки-но московська комуна виголосила: «Землю — крестьянам!» — усі й раді, побігли собі землю ділити. Ну а за Скоропадського, як ти пам’ятаєш, і зовсім зле стало. Та не сумуй, брате, Бог добрий. Він дасть українцям новий шанс. Навіть якщо це буде через сто років. От побачиш!
Марко розсміявся.
— А де гарантія, що через сто років, коли Бог знову дасть той шанс, не знайдеться якийсь недоумок, що вкотре просере його, перепрошую за мою французьку вимову, через власну недалекоглядність чи заради власної наживи?
Поглянув на Елізабет. Добре, що зараз вона не розуміє української. За такі висловлювання — якби вона розуміла — йому було б перед Лізою соромно.
— Немає… Такої гарантії ніхто дати тобі не може, — відповів Остапенко. — Ба більше, українці на ті граблі вже не вперше наступають. Але ж тоді ми тут для чого? Ти, я, Мурський, Змієнко та інші? От для того ми тут і є, аби змінити бодай щось. Я, брате, розумію твій настрій… Але давай, підбадьорся, а то станеш хлібним м’якушем. Не все так погано, Марку, — підморгнув він. — Тепер ти одружений, маєш заради кого і жити, і боротися. І живим повертатися. А Змієнко наш — вуйко добрий, м’якосердий. Може, перед поїздкою ще тобі яких два-три дні відпустить… Повернешся, а тут і до появи козака чекати недовго… Ото Сеймур онукові радітиме!
Напівжартома штовхнув Шведа у бік.
— Одначе, пані Швед, ми прибули до Вашого нового дому, — проказав Остапенко англійською, з найгалантнішою посмішкою поглядаючи на Елізабет, яка всю дорогу мовчки слухала розмову Марка і Євгена незрозумілою їй українською мовою.
— Про що Ви всю дорогу з моїм чоловіком так емоційно сперечалися, містере Остапенко? — поцікавилася вона, поправляючи капелюшок.
— Ну що Ви, леді! Ми не сперечалися, ми з ним обговорювали політичну ситуацію на нашій історичній батьківщині. А тут без емоцій ніяк… — відповів Євген. — Усе добре, справді.
Марко тим часом обійшов авто, допоміг Елізабет вийти.
— Подивись, Лізо, тут дуже гарно! — поцілував її у щоку, потім — у наморщений від сонця ніс, торкнувся вуст. Проказав, повертаючись до автомобіля: — Ти проходь, кохана, я візьму валізи. Проходь. Тепер це наш дім.
Маленька хвірточка вела у доглянутий садок, посеред якого ховався затишний будиночок. Невеликий, милий, схожий на лимонно-золотисту канарку, що залетіла у садок і облюбувала тут собі місце для гніздечка.
Ліза роззирнулася. Просто над головою звисали черешні жовто-медового кольору. А трохи пізніше в саду достигнуть соковиті червоні вишні.
Доріжка звивалася між квітниками, засадженими маргаритками.
Марко, що йшов позаду з валізами, зупинився, поклав їх на землю.
— Дай мені ключа від хати! — гукнув до Євгена.
Остапенко, аби не порушувати цю сімейну ідилію, стояв за парканом, примруживши очі.
— А їх у мене аж три…
— Залиш один про всяк випадок у себе.
Євген дістав ключі, відчепив один, а решту кинув Маркові просто в руки — обидва скріплені великим срібним кільцем.
— Лізо… зачекай!
Вона озирнулася, подивилася на Марка очима, повними сліз.
— Ти мене тут залишиш? — запитала тремтячим голосом.
Він погладив її щоку, поцілував знову.
— Ми удвох розуміли, що нас чекає, Лізо… — сказав тихо. — На якийсь час — так. Не знаю…
На місяць чи на два. Але не сьогодні. Сьогодні я буду увечері ще вдома. Гадаю, у нас ще є кілька днів. Тобто… вечорів. Тобто… ночей. А потім, дасть Бог, все буде добре, я повернуся і залежно від того, як розгортатимуться обставини, будемо діяти і ми. Або переберемося кудись до іншого міста, скажімо, до Гданська. Або ж поїдемо з Польщі. Ти не хвилюйся, налаштуйся на добре, ластівочко моя!