Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Ах ти ж тварюко! — гаркнув Євген Остапенко, та Марко зупинив його жестом.
— А Баюрний? Сергію… Відколи ти з ним працюєш?
— У нього така ж історія. Його прихопили, як і мене. Через родину. Дюрере, тобі того не зрозуміти… — промовив він тремтячим голосом. — Ти ж сам по собі. Ні рідних, ні близьких… Як циган. Чи ти їх вчасно вивіз? Заховав? Але мені тепер все одно! — вигукнув він. — Якщо не ви мене застрелите, то вони точно прикінчать.
Марко силою задер голову Клопенка догори, подивився йому в очі.
— Ти хоч усвідомлюєш, скількох невинних людей ти погубив?
Клопенко мовчав.
— А тепер поясни мені, чому саме тебе прислали до Варшави? Вони знали, що тебе можуть упізнати, ти ж у Стамбулі проколовся…
— Я добре знайомий з Баюрним, а в ОДПУ не хотіли ризикувати перевербованими. Та й і я не мав особливо світитися, тільки отримувати від нього інформацію і доставляти на територію радянської України… Мене не повинні були запасти.
— Ясно.
Марко оглянувся на Остапенка. У того на щоках ходили жовна.
— Добре. Вставай, ходімо.
— Куди? — проказав Клопенко, вертячи у всі боки головою.
— Тут тобі буде незручно писати. Викладеш усе від самого початку. З усіма подробицями й деталями. Усе, що зможеш пригадати.
— І ви залишите мені життя? — мовив Клопенко, намагаючись зловити Марків погляд.
Та Швед відвів очі.
— Сергію… Це не у моїй компетенції. Це вирішувати не мені. Те, що ти розповів…
— Я знаю. — Клопенко зі стогоном підвівся. — Мені немає прощення. Але ж я усе розповів… У всьому зізнався!
— Клоп, а ти гадаєш, цього достатньо? — нарешті обізвався Остапенко. — Я перший дорікав Дюреру за неприязнь до тебе… А зараз… курво, я ладний тебе на палю, собако, власними руками!
* * *
Полоз, він же Всеволод Змієнко, раз по раз мружився від яскравого світла: стара лампа була без абажура, хоч і добре освітлювала усі закутки пивниці, проте різала очі. А за окулярами, залишеними у плащі, нагорі, було ліньки підніматися.
Сьогоднішній день видавався йому незвично довгим і важким. Усім серцем Змієнко бажав, аби його найгірші підозри не справдилися, та, схоже, ці сподівання були марними. Наче й знав, що подібне можливе, проте не зумів розгледіти… І якщо Баюрного вдалося прихопити на початку, то Клопенко водив за ніс турецьку резидентуру достатньо довго, аби втрати серед вірних справі людей на території радянської України стали непоправними.
Затятість Пантелеймона дратувала. Він уперто наполягав на своєму, хоч доводити, власне, вже й не було чого. Діло зрушилося з приїздом Марка та Євгена. Змієнко завжди покладався на Шведову стриманість. Бо від Остапенкової експресії часом ставало гірше. У парі ж вони працювали бездоганно. На війні як на війні, вибирати не доводиться. І тіла цих хлопців могли 6 сьогодні лежати десь на дні Босфору, годуючи риб, якби не…
— Пане Баюрний… Я дуже рекомендую Вам припинити грати вар’ята, — монотонно повторив Змієнко. — Я стомився слухати Ваші байки. Ваш зв’язковий, він же наш давній знайомий Сергій Клопенко, стверджує, що Ви давно працюєте на ОДПУ; Ваша легенда — законспірований у радянській дипмісії представник неіснуючого українського підпілля, — якою Ви нам вже добрих півроку морочите голову, провалилася… Визнайте це.
— Мені немає чого визнавати. Я не знаю, хто той пан, про якого Ви мені торочите, пане Змієнку… Я ніколи раніше його не бачив. Я сам прийшов до Вас, відкрився Вам!
— Ну що ж. Раз так… — Змієнко стомлено зітхнув. — До слова, Пантелеймоне, в’язниць у нас, на відміну від ОДПУ, немає. Тому не сподівайтеся на те, що ми залишимо Вам життя і утримуватимемо як в’язня.
— То було б занадто просто, — згори дерев’яними східцями спускався Марко. — Всеволоде Юхимовичу, навіть якщо цей пан не хоче співпрацювати по добрій волі…
Змієнко задер голову.
— …То нам пора повчитися у совєтів їх методів роботи, — додав Швед. — Як не виходить бути левами, то будьмо хитрими лисами… З нами ж ніхто не панькається… Пропоную завтра винайняти у Варшаві відкритий екіпаж, посадити цього пана і когось упізнаваного з місії УНР. Прокатати пана Баюрного Краківським передмістям, напоїти кавою у якомусь людному місці… Нехай наші радянські колеги побачать, що щось пішло не за правилами і пан Баюрний занадто гарно почувається у нашому товаристві. Кілька матеріалів у польській пресі… Скажімо, про його покаяння й повернення в обійми земляків. Допоможемо, аби чутки про нашу щиру співпрацю з паном Баюрним та його нову позицію стали відомі у радянській дипмісії, а ще краще — одразу у Москві… Напишемо від його імені кілька листів на батьківщину… А тоді подивимось, як ті гієни його рватимуть на шмаття.