Печатка Святої Маргарити

— Ліза… Вона така чиста, така невинна… А я з усім цим багном до неї…

— Ну то помийся перед тим, як влягтися до неї у ліжко, — гмикнув Євген. — Що за нюні, Шведе? Тобі стало шкода Баюрного?

— Так, я знаю… їх на найболючішому захопив Гінзбург. Його, Клопа… Але… я б краще здох, аніж стати отаким більшовицьким непотребом.

Євген дістав цигарку, запалив і глибоко вдихнув тютюновий дим. Повернувся до Марка.

— От! От, брате, у цьому і є принципова різниця між тобою і Баюрним чи Клопом. Ти б здох. Вони ж вибрали життя і стали запроданцями. Усе… іди. Немає кого шкодувати. Вони — зрадники. Не просто вороги, а зрадники. Розумієш?

Остапенко знову затягнувся димом і випустив у прочинені дверцята автомобіля кільце.

— Іди до своєї Гвіневри, Ланселоте. Ти не у багні, Марку. Іди уже, а то мені теж час їхати.

Відчуття дому не покидало Марка з тієї хвилини, як вони з Елізабет переступили поріг цього будиночка. Було приємно називати його так бодай подумки. Тут, у передмісті Варшави, безпечно, тихо, спокійно. Поки йшов доріжкою між квітників до дверей, тричі зупинявся, аби вдихнути на повні груди прохолодне нічне повітря та послухати цвіркунів. Крізь гілля черешень просвічувало зоряне небо. Зовсім як вдома, у Кам’янці.

Обережно клацнув замком, увімкнув світло. Годинник у передпокої показував пів на другу ночі. Хотілося змити втому і ниючий біль у плечі. Він дошкуляв як ніколи — мабуть, на переміну погоди.

Мило потрапило в очі. Марко підставив лице під теплий струмінь води, механічно розтираючи плече. Трохи нижче лопатки — два шрами від давніх кульових поранень. Перше отримав ще під час Брусилівського наступу. Друге — під Крутами. Обидва такого характеру, що тільки диво могло повернути його до життя. Перший раз санітари могли його просто не помітити серед купи мертвих тіл. Залишити на полі бою. Дякувати Богу, він вчасно прийшов до тями, застогнав. Його стогін почули, підібрали. Під Крутами ж диво сталося знову: його, пораненого і стікаючого кров’ю, побратими затягнули до вагона. Там перев’язали без надії, що довезуть живим. Та він знову вижив.

То, може, у цьому є якийсь вищий сенс, що він досі живий? Що його не вбили тоді чи тоді… От як востаннє, в «Кікі», у Константинополі. Щоразу наче якась вища сила простирала над ним свій омофор. Простим щастям це не назвеш.

Батько не раз йому казав, що улюбленців у Бога немає, що Він до всіх однаковий. А хто ж тоді Давид? Соломон? Даниїл? Зрештою, хто тоді апостол Іоанн?

Може, істина у тому, аби не чекати на докази і вияви любові Господньої, а просто знати, що Бог тебе любить, і жити із цією істиною, не сумніваючись?

Почуватися кепсько після допиту, як сьогодні, Маркові давно вже не доводилося. Гадав, що давно позбувся цього душевного сум’яття. Але те, що сказав йому Клопенко, зачепило за живе.

А як би вчинив він сам, якби батьки вчасно не покинули Україну й не знаходилися зараз у безпеці, у Франції? Якби його рідним загрожували тортури за те, що він обрав іншу сторону, а не служив радянській владі. Як би вчинив він сам? Звичайно, на війні як на війні. І, напевно, вони мають право сьогодні тиснути на Клопенка та Баюрного тим найвразливішим — сім’єю, родиною, що залишилася у радянській Україні. Там пощади чекати нема від кого.