Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Ці твої українські слова… Я божеволію від кохання до тебе, коли ти так говориш… — прошепотіла вона. — Я думала, що я готова до усього, Марку… А мені зараз так важко…
— Хіба можна бути готовим до розлуки? — він пригорнув її до себе знову, втішаючи, наче малу дитину. — Лізо, цьомчику мій! Поки мене не буде, тобі підберуть компаньйонку з наших, аби ти не сумувала.
— У вас тут працюють дівчата? — здивувалася вона.
— Ну… Звичайно є…
— І у Стамбулі були?
Марко допетрав, куди Ліза хилить. Розсміявся.
— Так, були.
Вона розгублено усміхнулася.
— Лізо… — сміявся він. — Лізо-Лізо! Яка ти кумедна! Навіщо ти забиваєш собі голову такими дурницями?
Підхопив її на руки і поніс до дверей будинку, на ходу відімкнув замок.
— Тут два ключі. Один — тобі, один — мені. Третій буде у наших про всяк випадок.
Переніс Елізабет через поріг і тільки у вітальні поставив її на ноги.
— Люблю тебе, чуєш? Не смій думати про погане! Нічого поганого не станеться, якщо триматимеш у голові гарні думки!
Вона стримувалася, кусаючи губи, тремтіла у Маркових обіймах від сліз, що душили її. А він обцілував її обличчя, шию та руки.
— Зараз занесу валізи, потім зганяємо з Остапенком по продукти. А потім… мушу від’їхати. Ти поки освоюйся, я увечері буду. Гаразд? — проказав винувато, заглядаючи Елізабет в очі. — Я увечері повернуся.
Ліза стомлено і якось механічно кивнула.
— Добре, добре, Марку.
— Сама нічого важкого не рухай, не піднімай. Я приїду і сам все перенесу чи що там треба буде. Я ще гляну, що тут з електрикою і всім іншим… Вона послідувала за ним, не випускаючи Маркової руки зі своєї, по невеличких кімнатках, вмебльованих просто, але ошатно.
Вітальня, невеличка їдальня, ще менша кухня… В кухні — пательня, каструлька, ножі-виделки, тарілки… турка, якою, вочевидь, користувалися нечасто. Старий сервіз китайського фарфору з полущеними золотими ліліями на зеленому тлі. Ванна кімната зі справними кранами… На другому поверсі — дві спальні і тераса зі старенькими, але пристойними плетеними меблями: три стільці, столик та густа зелена завіса черешневого саду.
У спальні для гостей — ліжко, шафа, вішак, порожні книжкові полиці… У хазяйській — широке старе ліжко з різьбленим узголів’ям. У шафі — чисті ковдри, подушки та простирадла… Начебто все необхідне на перший випадок було.
— Чекатимеш мене увечері тут? — усміхнувся Марко, пригортаючи Елізабет до себе. — Чекатимеш?
— Так… повертайся скоріше сьогодні, — прошепотіла вона у відповідь, намагаючись непомітно витерти сльози, що зрадницьки покотилися з очей.
Заніс нагору валізи.
— Зараз, за кілька хвилин повернуся, — промовив, цмокнувши у щоку.
Вийшов до Остапенка, що прогулювався поміж квітників у садку і, наче горобець, обдзьобував гілку з черешнями.
— Ти чого у моєму садку черешні обриваєш? — жартома гукнув Марко до Євгена.
— Ач який! — Остапенко глянув, затулившись від сонячного проміння долонею. — Що, капризує? — запитав тихо, поглядаючи на двері будинку.
— Ні, все добре… Більше мовчить і зітхає…
— Ну нічого, нічого… Все налагодиться. Головне, аби ти нам молодець там був!
— Дай Бог… — відповів Марко. — Гайда, зганяємо за продуктами до крамниці, бо у хаті, схоже, є все, окрім чого попоїсти. Євгене, а чий це був дім? — поцікавився у Остапенка вже в автомобілі. — Таке враження, що я додому потрапив, до своєї кам’янецької хати…
— Як я вже казав, Юхимович знайшов по своїх зв’язках, — пояснив Євген. — Мені подробиці невідомі, кому він раніше належав. Ми оглянули все тут: пристойно, не захаращено і садок гарненький…
— Так… — кивнув Марко. — Це добре… Як гадаєш, Євгене… — додав за мить. — Я живим з-за Збруча повернуся?
— Раніше ти про таке не запитував, — відмахнувся Остапенко. — Хоч матір і батько, дякувати Богу, живі і страждали б немало. А тепер вдвічі мусиш живим повернутися… Все буде добре, Марку. Все буде добре.
У продуктовій крамничці на краю вулиці придбали молока, сиру, яєць, масла, цукру і солі, свіжого хліба, шинки — наче для доброго хлопа на вечерю. Марко прихопив коробку з шоколадом. Власник крамниці змолов кави і запакував чаю.
— Підлабузнюєшся до дружини, мазунчику? — гмикнув Остапенко. — Ех-х-х, заздрю я тобі, Марку, білою заздрістю.
— Знайшов чому заздрити… — відмахнувся Швед. — Три дні як одружився, а тепер мушу її покинути не знати на скільки…