Печатка Святої Маргарити

— Ну, вибач, що у «Кікі» в мене спрацював інстинкт самозбереження… — стенув Швед плечима. — Але ж поганого від мене ти ніколи не бачив.

— От єзуїт! — почув Марко ледь зрозуміле бурмотіння Остапенка за спиною.

— Я був знайомий з Гінзбургом ще раніше, в юнацькі роки, — трохи заспокоївшись, вів далі Клопенко. — Разом навчалися у Львові, в гімназії. Він не раз приїжджав до мене в гості. Коли два роки тому я був у Франції, зустрівся з ним. Він переконував мене у правоті радянських ідей, запропонував співпрацю з радянською владою, гроші і захист. Він добре знає мою родину, тому прихопити мене було не складно. Батьків заарештували і протримали у катівні кілька місяців, поки я не показав перші результати своєї роботи. Молодша сестра померла від туберкульозу… Не було кому за нею, хворою, доглянути.

— Чим конкретно ти займався? — запитав Марко.

— Моїм завданням було створити для уенерівської спецслужби у Константинополі ілюзію існування на півдні України підпільної організації, що потребує підтримки Державного Центру УНР, агітаційної літератури та фінансування. Гінзбург порадив зв’язок тримати через радянські Морські судна. На кожному з них я мав своїх агентів. Разом з тим я мав допомогти викрити справжніх симпатиків УНР в Одесі та Новоросійську, через яких ви постачали агітаційну літературу до радянської України.

— Тобто усе, що передавалося тобі з Константинополя…

— Так… — Клопенко на мить затамував подих, наче збирався із духом, аби говорити далі. — Уся агітаційна література, уся кореспонденція, яку доправляли з Константинополя, проходила через руки ОДПУ. Вони відслідковували маршрути доставки та ваших зв’язкових. Придатних перевербовували для подальшої роботи. Інших… сам знаєш.

— А ті відомості, які ти приносив нам… — промовив Марко, раптом усвідомивши, що вже добру хвилину гризе собі губи.

— …Були добре продуманою фальшивкою, — відповів Клопенко. — Над тим, аби вони виглядали, як оригінали, працюють справжні специ, хоч мої розвіддонесення практично не мали нічого спільного з дійсністю. Для їх підкріплення постфактум навіть матеріали в радянській пресі друкувалися, мені надсилали їх, аби я приносив вам ті газетні вирізки у якості доказу. Схема діяла достатньо просто. Щось я приносив вам напряму, а щось подавав як результат «ефективної роботи» іноземних розвідок на теренах СРСР, наданої неіснуючими місцевими підпільниками… А щось із нашої подачі вам надавали самі іноземні спецслужби…

— Пф-ф-ф-ф-ф-ф… — Марко потер лоба. Він геть забув про час і Остапенка поряд. Від почутого волосся ставало дибки.

— Але британську розвідку ви так зачепити і не змогли… — сказав він.

— Намагалися. Та англійці завжди були вкрай обережні. Проте… — Клопенко спробував витерти болючого закривавленого рота, — дещо таки вдалося їм всучити. У Вальтера свої канали. І свої люди скрізь.

— Тобто… у британській розвідці затесався радянський агент? — перепитав Марко. — Хто? Кажи, хто це?

— Я не знаю того, — відповів Клопенко. — То відомо тільки Гінзбургу.