Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Давай сам.
Марко дістав револьвер.
— В-в-ви-и-и мене прямо т-тут? — запитав тремтячим голосом Клопенко. — П-п-прямо тут?
— Все ж краще, ніж у нужнику французького борделю, — зіронізував Швед. — Ти знаєш, хоч там іноді і трапляються розкішні дзеркала на повен зріст, я не великий поціновувач таких закладів, але це тебе не зупинило. Навіть не знаю, навіщо Полоз так довго панькався із тобою. Прощавай, Сергію, — беземоційно мовив він. У погляді — абсолютна байдужість.
Клопенко заплющив очі, відчув, як холодне дуло револьвера торкнулося його лоба. Марко звів курок.
Ще мить…. і Дюрер вистрелить, куля проб’є йому черепа.
— Я скажу! Я скажу!!! Стій, я все розкажу! Я знаю Гінзбурга!
Сергій розтулив очі і знову побачив Шведа, що стояв перед ним. Револьвер все ще дивився в напрямку його голови смертоносним поглядом.
— Тішуся, що моя зброя здатна вмикати мізки на відстані, — промовив Марко. — Ну? І що ти нам, Сергію, розповіси?
— Я р-розповім. Розповім. Я знайомий з Г-гінзбургом, — затинаючись, промовив Клопенко. — Гінзбург мене і завербував. Щ-ще коли я до Франції їздив.
Марко глипнув на Остапенка.
— Ну от… Вже щось. А далі?
— У мене є ш-шанс залишитися живим? — пробурмотів Клопенко. — Я…
— Ну, ти розповідай, а ми вже вирішимо… — Марко поплескав Сергія по плечу. — Знаєш… тобі самому легше стане. Я не думаю, що тобі солодко було — здавати советам людей, які з тобою останнім ділилися і вважали тебе своїм побратимом.
— Особливо т-ти, Дюрере, — насмішкувато промовив Клопенко.
— Ну, вибач, що у «Кікі» в мене спрацював інстинкт самозбереження… — стенув Швед плечима. — Але ж поганого від мене ти ніколи не бачив.
— От єзуїт! — почув Марко ледь зрозуміле бурмотіння Остапенка за спиною.
— Я був знайомий з Гінзбургом ще раніше, в юнацькі роки, — трохи заспокоївшись, вів далі Клопенко. — Разом навчалися у Львові, в гімназії. Він не раз приїжджав до мене в гості. Коли два роки тому я був у Франції, зустрівся з ним. Він переконував мене у правоті радянських ідей, запропонував співпрацю з радянською владою, гроші і захист. Він добре знає мою родину, тому прихопити мене було не складно. Батьків заарештували і протримали у катівні кілька місяців, поки я не показав перші результати своєї роботи. Молодша сестра померла від туберкульозу… Не було кому за нею, хворою, доглянути.
— Чим конкретно ти займався? — запитав Марко.
— Моїм завданням було створити для уенерівської спецслужби у Константинополі ілюзію існування на півдні України підпільної організації, що потребує підтримки Державного Центру УНР, агітаційної літератури та фінансування. Гінзбург порадив зв’язок тримати через радянські Морські судна. На кожному з них я мав своїх агентів. Разом з тим я мав допомогти викрити справжніх симпатиків УНР в Одесі та Новоросійську, через яких ви постачали агітаційну літературу до радянської України.
— Тобто усе, що передавалося тобі з Константинополя…
— Так… — Клопенко на мить затамував подих, наче збирався із духом, аби говорити далі. — Уся агітаційна література, уся кореспонденція, яку доправляли з Константинополя, проходила через руки ОДПУ. Вони відслідковували маршрути доставки та ваших зв’язкових. Придатних перевербовували для подальшої роботи. Інших… сам знаєш.
— А ті відомості, які ти приносив нам… — промовив Марко, раптом усвідомивши, що вже добру хвилину гризе собі губи.
— …Були добре продуманою фальшивкою, — відповів Клопенко. — Над тим, аби вони виглядали, як оригінали, працюють справжні специ, хоч мої розвіддонесення практично не мали нічого спільного з дійсністю. Для їх підкріплення постфактум навіть матеріали в радянській пресі друкувалися, мені надсилали їх, аби я приносив вам ті газетні вирізки у якості доказу. Схема діяла достатньо просто. Щось я приносив вам напряму, а щось подавав як результат «ефективної роботи» іноземних розвідок на теренах СРСР, наданої неіснуючими місцевими підпільниками… А щось із нашої подачі вам надавали самі іноземні спецслужби…
— Пф-ф-ф-ф-ф-ф… — Марко потер лоба. Він геть забув про час і Остапенка поряд. Від почутого волосся ставало дибки.
— Але британську розвідку ви так зачепити і не змогли… — сказав він.
— Намагалися. Та англійці завжди були вкрай обережні. Проте… — Клопенко спробував витерти болючого закривавленого рота, — дещо таки вдалося їм всучити. У Вальтера свої канали. І свої люди скрізь.
— Тобто… у британській розвідці затесався радянський агент? — перепитав Марко. — Хто? Кажи, хто це?
— Я не знаю того, — відповів Клопенко. — То відомо тільки Гінзбургу.