Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— От тому й заздрю, що ти знайшов своє, любе. Не знаю, чи є у світі така жінка, що…
— Зупинися, Євгене, — проказав Марко. — Менше сарказму — і ти точно її зустрінеш. Ти ж вічно з усіх кепкуєш! І навіть ми не виняток. Один я тебе терплю, та й то час від часу милю тобі чуба…
Вийшов з авто, прихопивши пакунки. Елізабет чекала в садку, раз по раз простягаючи руку за солодкими ягодами над головою. Вже без капелюшка, з розмаяною від вітру і Маркових обіймів зачіскою.
— Ходімо, Лізо, тут усе свіже. Навіть шоколад є…. У Варшаві куплю решту необхідного, аби ти сама до крамниці зайвий раз не бігала.
Заніс пакунки у кухню, поклав на стіл. Повернувся до неї.
— Світло, вода — усе працює. Я буду пізно увечері. Ти вкладайся спати. Я приїду, будь певна, розбуджу тебе. Гаразд? Тільки не забудь, замкни двері.
— Гаразд, — прошепотіла у відповідь. — Ти наказуєш мені, як тато, коли я була зовсім маленька.
Потягнулася навшпиньки, поцілувала.
— Моя солодка, моя дорога дівчинко! Мушу йти, бо Остапенко вже й так на мене зубами клацає, — Марко легенько відсторонився від дружини. — Ну… будь розумницею, не сумуй. Я скоро буду.
— Так… йди, йди, Марку, — проказала вона. — Чекатиму.
— О! Маю надію, що ти по черешнях не лазитимеш! — промовив вже на порозі. — Обіцяй, аби я не хвилювався!
— Не буду. Їдь з Богом. І повертайся.
* * *
Остапенко гнав свій «Форд» зовсім не до міста. Кудись у протилежний бік від Варшави мальовничим путівцем, що вився через ліс.
— Ми куди? — поцікавився Марко.
— На нашу таємну криївку, — Остапенко покосився на Шведа, як він знімає з пальця обручку і перечіплює її до ладанки, на ланцюжок. — Не хвилюйся, до ночі назад тебе в обійми дружини доправлю, — гмикнув Євген, та вже за мить посерйознішав, пильно глянувши на Марка. — Пантелеймон Баюрний… Румуни після твого донесення взялися його пасти, а потім провели таємний обшук удома. Та й Змієнкові орли — молодці: запасли його зв’язкових… Взяли просто з усіма тельбухами.
— А що дав обшук?
— Свіженькі шифрувальні таблиці, заготовки листів від так званого «українського підпілля»… Усе тепленьке, тільки-но з кухні ОДПУ, Марку. Усе, що Клопенко йому передав. Кажу тобі, вони працюють без вихідних. Баюрний, правда, вперто відпирається, мовляв, «проіски врагов»… Але ти краще запитай, хто його зв’язковий, той, якого орли нашого Юхимовича захапали.
— I кого ж?
— Нашого старого друга, Сергія Клопенка…
— Та ти що!
— Так, так, братику. Бачиш, як ти випав із життя зі своїм одруженням?
Марко кивнув.
— Але просто якось усе. Занадто просто.
— Нічого собі — просто… Ти витратив майже місяць, поки перебалакав з половиною Варшави, поки знайшов хоч якусь зачіпку на нашого бездоганного Баюрного… Румуни відслідковували усі його зв’язки… Змієнківці випасли нам Клопа… Невдячний ти, Шведе.
Марко гмикнув.
— Не вірю, що ОДПУ вкотре зіграло такого коня… Повернути Клопенка до служби, ризикуючи, що він нарветься на когось із тих, хто його знає?
— Можливо, він не думав, що ми так швидко повернемося до Варшави, — стенув плечима Євген. — Зрештою, Клопенко і не наривався, він зустрічався з Баюрним таємно, без зайвого галасу. То наші гарно спрацювали.
— То ми зараз…
— Аякже! — зневажливо кинув Остапенко. — І його, і Баюрного… Обох побачимо.
— І ти… — Марко виразно подивився на Євгена, — напевне, уже зробив їм обом «парадний патрет»?
— На жаль, тільки Клопу, — відповів той, кривувато посміхаючись. — Змієнко мене до Баюрного не пустив. Вибач, Марку, я знаю, що у тебе інші методи, — іронічно проказав він. — І ти тільки мене полюбляєш час від часу за барки тягати, але тут я не стримався… Спокуса була занадто велика.
Швед видихнув.
— То у Баюрного, — Марко обвів рукою своє обличчя, — «патрет» цілий?
— Кажу ж тобі, Змієнко мене до нього не пустив. А у тебе є якісь думки з приводу? — поцікавився Остапенко. — Чи ти просто хочеш попрацювати лівою з чистого аркуша?
— Думки є. Залежно від того, які свідчення він уже дав. — Марко крутнув головою, аж у шиї хруснуло. — А взагалі, Євгене, я сьогодні добрий…
— Знаю, знаю, і думки твої блукають по другому поверху будиночка серед черешневого саду… До дружини линуть, — засміявся Остапенко. — Зберися, Марку.
— Я зібраний.
Остапенко кермував, не відриваючи погляду від дороги.
— Тільки я тебе прошу, не починай з ними свої єзуїтські бесіди… — мовив. — Я часом як послухаю тебе, аж вуха в’януть. Звідки у тебе таке терпіння, Шведе?