Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Марко відчув, як хвилювання піднімається у грудях новою хвилею. Мабуть, то передається від Елізабет, яка просто утекла від нього до ванної кімнати. Усміхнувся собі під носа. Так… треба заспокоїтися і собі, і її заспокоїти.
Закасав рукави, розстебнув комірець сорочки. Дихати стало легше. У вітальні увімкнув світло, залишив на столі дрібну купюру для офіціанта.
— Лізо? — постукав у двері.
— Ні-ні… Не заходь, Марку! Я зараз вийду.
Він все ж, незважаючи на її протест, відчинив двері і зайшов. Завмер на порозі, споглядаючи Елізабет, що ховалася від нього за пухкою ароматною піною.
— Я замовив нам вечерю, — проказав, аби хоч щось сказати. — Спам’ятався, що ні ти, ні я нічого не їли…. А ти хочеш просидіти тут усю ніч? — поцікавився, усміхнувшись.
— Можливо… — пробурмотіла збентежено Елізабет у відповідь, занурюючись до підборіддя у піну.
— Пам’ятаєш слова нашої шлюбної обітниці? «Тілом своїм поклоняюся тобі…» — мовив, сідаючи на край ванни.
— Так… — прошепотіла Елізабет.
Маркові пальці обережно торкнулися її плеча, що вигулькнуло зі збитих пінних «вершків», піднялися по шиї до щоки.
— Зачекай… Дай мені ще кілька хвилин.
— Я нікуди не поспішаю… — відказав із посмішкою. — Я хочу до тебе.
Піднявся, зняв сорочку. Елізабет загіпнотизованим кроликом дивилася, як Марко роздягається. Розглядала його широку міцну спину, стрункі ноги, опуклі м’язи на руках, що грали під шкірою, коли він знімав сорочку. Коли повернувся до неї, заховала погляд, міцно стулила повіки. Тільки почула, як вода піднялася за край ванни і захлюпала на кахлі.
— Лізо, іди до мене! — покликав Марко, й вона відчула, як під водою його ноги ковзнули вздовж її стегон.
Розплющила очі. Він сидів у ванній напроти, простягнувши руку.
— Іди до мене! — повторив знову тихо. — Ходи…
Для того треба було виринути з води, майже піднятися, повернутися… Ох! Скільки рухів!
Його очі усміхалися, м’яка посмішка не сходила з уст. Ця Маркова посмішка! Вона снилася їй у Лондоні, не давала забути його ні на мить…
Але хіба він не побачить її оголене тіло за якісь хвилини? Чого вона так розхвилювалася? Чому веде себе, як боягузка? Нічого непристойного в тому немає. Адже так і мусить бути.
Глибоко вдихнувши, Елізабет піднялася з води. Вона бачила, як його погляд ковзнув знизу вгору, вслід за нею.
Вона швидко обернулася, вмостилася спиною до Марка і тут-таки потрапила в його обійми.
Він притягнув її до себе, обійняв міцніше, обвивши руками, ковзнув губами по щоці, по краєчку вуха.
— Ти така гарна, Лізо! — проказав пошепки, відгортаючи пасмо волосся. І від цього шепоту по її шкірі пробігла дрож, повітря в грудях забракло… — Дуже гарна!..
— А ти — спокусник! — відказала вона, торкаючись пальцями його рук, що не випускали з обіймів.
— Чого це? — сказав Марко здивовано і тихо. — Я твій чоловік. Тепер.
— Я знаю…. — зашепотіла у відповідь Елізабет. — Знаю, Марку, але нічого не можу із собою вдіяти. А ще я…
— Ну?
— Страшенно боюся…
— Я сам боюся! — відказав він їй пошепки, нахилившись до щоки. — Чесно. Страх — це мінус. А якщо мінус помножити на мінус, то це дає, як ти знаєш, плюс…
Ліза нервово хихикнула.
— Якась у тебе дивна арифметика… Заговорюєш мені зуби…
Марко і собі розсміявся.
— А що ж мені з тобою робити, Лізо, коли ти тремтиш, як осінній листок, наче дісталася не мені, а людожеру?
Вона шалено захотіла побачити його усміхнене обличчя, посмішку, яка робила Марка ще вродливішим, теплий погляд синіх очей, повернула голову і устами натрапила на його поцілунок. Довгий, наче вічність, ніжний і солодкий…
— Марку… — зітхнула йому в губи.
Далі чинити боязкий супротив не було сили. А його руки, що обіймали, підступно ковзнули вгору і вниз, легенько пройшлися по грудях, по стегну, пестячи та вимальовуючи ледь відчутні на шкірі кола та змійки.
Тим часом в коридорі клацнув замок, щось легенько зашурхотіло, скрипнули двері, що вели до вітальні.
— Вечеря! — прошепотів Марко їй на вухо. — Нам подали вечерю. Зараз він піде…
За кілька хвилин шурхіт і справді стих, офіціант викотив спорожнілий пересувний столик на коридор, зачинивши за собою двері.
— Лізо… — проказав Марко до неї, цілуючи у скроню, далі у плече і шию, майже біля підборіддя, ледь сягнувши кутика її вуст. Ходімо у ліжко. Ходімо…
Вона глибоко вдихнула.
— Не бійся! Ти ж завжди була такою сміливою…
Після того поцілунку у Елізабет все сплуталося у голові, закружляло перед очима зірками.