Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Але… куди? Куди ти хочеш йти? — перепитала вона, намагаючись вгадати хід його думки.
Пальці ковзнули по її стопі.
— Скоро про усе дізнаєшся, — відповів Марко.
— Але я… — почала було Елізабет.
— Ні-ні… Ти прекрасно виглядаєш, повір мені! Не втрачаймо часу!
— Марку… — розсміялася вона, накидаючи на плечі блакитний жакетик. — Куди ми йдемо?
Та він вже повів її за собою з готельного номеру, нашвидкуруч замикаючи двері.
— Куди ми? — перепитала, сміючись, вона. — Куди ми йдемо?
Він лише змовницьки усміхався.
— Усе побачиш сама!
Елізабет більше не запитувала, слухняно слідуючи, як нитка за голкою. Отак, зрештою, вона і має тепер слідувати за ним. Куди він — туди й вона. Ця думка видалася їй такою теплою і гарною, такою затишною…
Вони вийшли з «Брістоля» у прохолодний травневий вечір.
Марко міцно стиснув її руку і повів вулицею попри ресторани, сповнені сміху і бризків шампанського, крамнички з яскраво освітленими вітринами. Пройшовши трохи, звернув на одну з тих бічних вуличок, під густі каштанові крони, де, пам’ятав, має бути…
— Марку… — прошепотіла Ліза. — Марку… Я…
— Тс-с-с! — мовив, торкнувшись поцілунком її вуст. — Тихенько…
Вони стояли перед старовинною будівлею костелу. Увійшли у прочинену хвіртку на подвір’я, засаджене чайними трояндами.
— Але… — прошепотіла Елізабет.
— Я знаю, ти англіканка, але іншої ради нема…
— Мені все одно, — прошепотіла Ліза у відповідь. — Господь один для усіх. Я про те, що вже пізно, священик може відмовити нам… І обручки… У нас немає обручок!
— Лізо! — Марко торкнувся її щоки і, нахилившись, поцілував її у чоло. — Я придбав обручки одразу, як приїхав сюди із Константинополя, і відтоді постійно носив їх при собі. Ось…
Швед дістав із нагрудної кишені піджака маленьку шкіряну скриньку. Обережно відкрив її, і у слабкому світлі ліхтарів зблиснуло два золотих кільця.
— Для тебе і для мене! — промовив він із посмішкою. — Бачиш, кохана? Я не зовсім пропащий!
Вони увійшли до костелу. Порожнього і лункого. Пройшли між довгими рядами лавок, зупинилися перед різьбленими бильцями, що відгороджували вівтар від зали.
— Є тут хто? — гукнув Марко. Звук його голосу підлетів вгору, до кам’яного склепіння і розсіявся в повітрі. — Отче! — повторив Марко. — Чи є тут хто?
Бокові двері скрипнули, і старенький ксьондз визирнув з-за них, здивовано роздивляючись пізніх відвідувачів.
— Що панство бажає? Богослужіння скінчилося, але…
— Отче… — Марко, не випускаючи зі своєї руки руку Елізабет, підійшов ближче до різьбленої огорожі. — Отче… Ми прийшли просити Вас, аби Ви нас повінчали.
Ксьондз здивовано обвів поглядом Марка та Елізабет.
— Молоді люди… вже пізня година, та й не робиться таке діло поспіхом. Я маю спочатку впевнитися, що ви щирі католики, вірні вченню нашої церкви. Далі ви маєте прийти до сповіді, отримати причастя… І тільки тоді! Та й то, без свідків вінчання не…
Марко похитав головою.
— Отче, Ви не так все зрозуміли. У нас немає часу для повторення катехізису і всього іншого.
І свідків у нас теж немає. Але ми кохаємо одне одного і маємо благословення батька моєї нареченої. Мої ж батьки далеко, і часу на те, аби виконати всі умовності, катма.
— Юначе, — м’яко заперечив священик. — Це не умовності.
— Пробачте, отче, так, Ви праві. Це не умовності. Але у нас немає ні часу, ні можливості пройти всі ці станції.
Ксьондз підійшов ближче, все ще здивовано розглядаючи молоду пару.
— І Ви бажаєте, аби я повінчав вас просто зараз?
— Так, — відповів Марко. — Інакше, отче, ми будемо у відчаї…
— Зачекайте, зачекайте! — проказав священик. — Скільки часу Ви знаєте цю жінку? Відповідайте мені, як перед Богом, юначе!
— Майже п’ять років… — відповів він.
— А Ви? Скільки років знаєте цього чоловіка? — звернувся ксьондз до Елізабет.
Вона, не розуміючи польської, перевела погляд на Марка.
— Моя наречена — іноземка, — пояснив він. — Тому дозвольте мені говорити за неї… — він раптом зрозумів, що англійська мова Лізи може перекреслити усі його намагання.
— Я переконаний, що то недобре, юначе… Чи відомо батькам цієї дівчини, що вона бажає вступити у шлюб із Вами?
— Так, — кивнув Марко. — Як я вже казав Вам, її батько благословив нас. Ми заручені. Отче, прошу Вас… Здійсніть обряд вінчання! Ви не порушуєте жодного закону — ні людського, ні Божого!
Ксьондз уважно подивився на Елізабет.
— У Вас чарівна наречена, юначе… Але я повен сумнівів щодо правильності вчинення таїнства вінчання поспіхом. Однак… Якби Ви були військовим, наприклад… Це хоч якось би виправдало ваш поспіх в очах Божих…