Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Ось тільки виконає доручення Змієнка — і додому, у свій пошарпаний закуток. А завтра вранці… Ранок вечора мудріший!
Від Остапенка колись чув, що номери у таких розкішних готелях винаймали тільки в особливих випадках, коли йшлося про особливо важливих персон. «Певно, цей Еміль Вандес не проста птиця, якщо наші спромоглися для нього на номер у „Брістолі“», — майнула думка.
З нудьгуючим виразом пройшов повз швейцара у яскраво освітлений хол.
Готель жив своїм життям, дихаючи розкішшю і респектабельністю: різьблені меблі, оббиті дорогим оксамитом винного кольору, кришталеві світильники, картини. У повітрі — тонкий аромат кави та парфумів…
На рецепції ніхто не звернув уваги на пристойно одягнутого молодика, що спокійно попрямував до сходів. Вісімнадцятий… Йому потрібен вісімнадцятий номер.
Намацав у кишені брелок ключа. Завернув у порожній коридор. Килим під ногами такого ж винного кольору ідеально приглушував кроки. Це ж треба… «На ньому і кров не одразу помітиш», — подумалося Маркові.
Ось і потрібні двері. Тобто зараз він має зайти у номер і забрати ЩОСЬ: згорток чи валізу, далі спуститися до холу…
Марко ковзнув рукою за спину, під піджак. Про всяк випадок, навіть якщо револьвер не знадобиться. «Прийом шанхайських поліцейських»: різко підводиш руку, довго не цілишся, стріляєш і ще раз стріляєш — це вже автоматично.
Обережно встромив ключ у замкову щілину і так само обережно повернув.
Замок тихенько клацнув. Двері прочинилися.
Марко ступив за двері, та замість цілковитої темряви опинився у тьмяно освітленому коридорі. Світло сочилося з привідчинених дверей бічної кімнати.
Швед прислухався. У номері панувала цілковита тиша. Певно, цей пан Вандес спеціально залишив увімкненим світло. Отже, за логікою, той згорток, пакунок чи валіза могли бути саме там.
Марко штовхнув револьвером двері. Вони тихенько рипнули і повільно відхилилися. Погляду Шведа відкрилася затишна спальня. Важкі оксамитові портьєри кольору шоколаду повністю затуляли вікно. На поверхні туалетного столика були розкладені якісь жіночі дрібнички, парфуми у кришталевому флаконі, а на килимі збоку причаїлися дві шкіряні валізи. Поруч — зелені атласні черевички. На просторому ліжку, згорнувшись клубочком, лежала молода жінка. Каштанове волосся закривало її обличчя, спідниця сукні трохи збилася вгору, відкриваючи ноги. Плед сповз із її розм’яклого від сну тіла.
Маркові перехопило подих.
— Елізабет! — вичавив він. — Лізо! Невже це ти?
Вона стрепенулася від сну, розбуджена звуком його голосу, підхопилася, та він випередив її, кинувся до ліжка, розкриваючи обійми.
Вдихнув знайомий аромат волосся, знайшов устами її вуста, відчуваючи, як в грудях калатає серце.
— Лізо! Моя мила Лізо! Ти тут! Чому… Чому ти не попередила? Не написала мені? Хіба я би не зустрів тебе?
Вона відсторонилася від нього, не соромлячись сліз, що текли по її щоках.
— Я написала, Марку, батько усе відправив. І я приїхала сьогодні… Мене зустрів містер Остапенко і провів сюди… Сказав… сказав… ось!
Елізабет на мить вивільнилася із його обіймів і простягнула руку до різьбленої тумби поряд із ліжком.
— Ось, Марку… Він залишив для тебе ось це. Сказав, що це весільний подарунок від друзів.
Марко зачудовано подивився на Лізу, все ще не вірячи тому, що перед ним — вона, сидить на цьому ліжку і він торкається її рукою і вустами.
Швед розгорнув аркуш.
«Пану Емілю та Юджинії Вандес. Весільний подарунок від друзів. Маєте для сімейного щастя три доби. Батько Полоз шле своє благословення».
— Емілю та Юджинії Вандес?
— Так! — вона кивнула. — Еміль та Юджинія Вандес — це ми: ти, Марку, і я. Містер Остапенко сказав, що номер винайнято саме на ці імена.
— От жуки! — розсміявся Марко. — Ну, жуки! А батько Полоз мені сім мішків гречаної вовни наплів… Я відчував, щось не так. Чи то, — мовив він за мить, пригортаючи Елізабет до себе, — навпаки, так, як і має бути. Люба моя… Лізо! Стомилася з дороги?
— Так… трохи, — відповіла вона. — Але тепер, коли бачу тебе, то вже не відчуваю втоми.
Марко припав до її вуст поцілунком, усі думки десь зникли, розчинилися у п’янкому ароматі її волосся і ніжності обіймів.
— Зачекай… зачекай, Лізо… — проказав він, докладаючи зусиль, аби на мить відірватися від неї. Озирнувся позад себе — на ті зелені атласові черевички біля туалетного столика. — Зачекай, зачекай!
Піднявся, взяв їх, присів біля неї, допомагаючи взутися.