Печатка Святої Маргарити

— Євген у справах поїхав до Кракова, — промовив Змієнко. — А для тебе є завдання, — відсунув у столі шухляду і дістав із неї ключа з круглим брелоком. — Тримай, Марку. Це ключ від вісімнадцятого номеру у «Брістолі», винайнятого на ім’я такого собі пана Еміля Вандеса.

— Еміль Вандес — це хто? — поцікавився Швед. — Раніше не чув про такого.

— Наш американський друг, — Змієнко зчепив пальці і, примружившись, подивився на Марка. — Пан Вандес привіз нам деяку фінансову допомогу. Ти просто зараз підеш у «Брістоль», піднімешся у вісімнадцятий номер, відчиниш двері оцим ключем і забереш те, що він там залишив. Це дуже важливо, Марку. Інакше я б не ганяв тебе, як хлопчака. Потім повернешся сюди, залишиш те, що взяв у номері, — продовжив Змієнко, — і можеш йти додому, відсипатися. А… ледь не забув. Ключі. Коли усе зробиш, ключі принесеш сюди.

— Та добре, — Марко знизав плечима. — Які можуть бути питання? Якщо треба, то піду.

— Ну, тоді з Богом, Шведе. Будь обережним.

Краківське передмістя — не якийсь гиблий закуток Варшави. Насправді це був найвишуканіший і найбогемніший район, де проспектом цілодобово прогулювалися статусні поляки й іноземці, гуркотіли статусні автомобілі й екіпажі і все дихало статусом, заможністю, запахом «грубих» банкнот.

Пройшовши від Замкової площі, Марко попрямував уздовж берега Вісли, іноді роззираючись навкруги, наче приїжджий, що уперше бачив навколишню розкіш. Уже давно посутеніло, і апельсиново-жовте світло ліхтарів перетворювало проспект у затишний маршрут для романтичних вечірніх променадів.

З численних навколишніх ресторанчиків лунала музика, веселий сміх… Якомусь панству за вікном офіціант демонстративно відкорковував шампанське. Від того Марко відчував роздратування і ще більшу втому. Варшава жила, насолоджувалася розкішшю і спокоєм… Наче зовсім поряд, в Україні, не лютувало червоне зло, наче після 1917-го світ не змінився докорінно, і зловісна тінь не нависала над усією Європою…

Зрештою, що робить він зі своїм життям? І чому так легко рік за роком перетворює його у порожнечу? Заради чого? Заради віри у те, що колись в Україні все зміниться, знову стане на свої місця, і він зможе повернутися до рідного міста? Все буде знову так, наче нічого не сталося: повернуться із Франції його батьки, знову цвістиме сад на Польських фільварках, і Марунька смажитиме пампухи на кухні? І він з Елізабет… Елізабет! Від думки, що вона за два тижні навіть вісточки не подала, скреготнув зубами. Для такого випадку Річард Сеймур міг дозволити їй скористатися спеціальним зв’язком. Зрештою, так воно і передбачалося. Що ж там таке могло трапитися? Відганяючи похмурі думки, Марко попрямував далі, до розкішної будівлі, що виринала округлим боком просто посеред вулиці, купаючись у яскравому світлі — «Брістоль», найреспектабельніший, найдорожчий варшавський готель у передмісті.

Глибоко вдихнув. Треба заспокоїтися. Зрештою, усе це роздратування й похмурі, дурні думки — наслідок перевтоми. Він сьогодні відпочине, і завтра на ранок у голові знову все правильно вляжеться. Мусить влягтися.