Перунів цвіт

— Значить, ми йдемо у правильному напрямку! — сказала Калина.

— Правильному-то правильному, тільки куди ж ми припхаємося? — зловісно прозвучали в неприродній тиші слова Данила, і друзі посмутнішали.

Ліс ставав усе густішим, могутні дуби сплітали гілки так щільно, що місячне світло вже не пробивалося крізь товстий шар листя над головою, і під деревами панувала суцільна темрява. Годвін і сам не дуже добре бачив дорогу, але змушений був вести за собою Данила, який вчепивсь у драконячий хвіст, а також Калину й Ольгу, що трималися за руки. Відьма повсякчас сварила Нічку: кішка від хвилювання боляче впивалася кігтями у плече господарки.

Нарешті Годвін роздививсь у траві ланцюжок мухоморів. Величезні гриби стояли на сторожі і, як здалося Годвіну, ледь помітно ворушилися.

— Гриби невдоволені, — прошепотіла Калина. — Чую, як вони кажуть: «Чужі! Чужі!»

— А вони можуть нам нашкодити? — поцікавився дракон.

— Гриби?! — приснула золотавим сміхом мавка. — Та ні, що ти! Хіба що ти їх з’їси.

— І не подумаю!

— Багато хто не думає, а вони змушують.

— Як?

— Зовнішнім виглядом. Вони яскраві, блискучі, а всередині отруйні.

— Так буває не тільки з грибами, — зауважила Ольга.

— Стривайте-но! — різко зупинився Годвін. — Запах!

Мандрівники знизали плечима.

— Не відчуваєте? Такий знайомий! Ніби з дитинства. Схожий на… Та ні, не може бути! — дракон труснув головою і вийшов із-під навісу гілок.

Перед очима друзів постала гора, поросла деревами. Лаковані листочки налякано тремтіли у спокійному повітрі.

— От гора, от осики, — подумав уголос Данило. — А де ж вхід?

Домовик неквапливо обійшов гору.

— Ідіть сюди! — покликав він друзів із-за схилу.

Не зволікаючи, Годвін і дівчата пішли на голос. У схилі зіяла темна пащека печери. Дракон зазирнув усередину.

— Повітря якось дивно циркулює, — помітив він. — Ніби там хтось дихає. Ну що, заходимо?

Данило мимоволі здригнувся.

— Хоч-не-хоч, а треба! — сумно мовив він.

— Не бійтеся, — підбадьорював інших Годвін, хоча в самого трусилися лапи. — Усе буде добре. Млинар сказав — ми домовимося.

Дракон першим заліз у печеру, за ним — Калина й Данило. Останньою зайшла Ольга, для певності стискаючи в руці срібний ніж із довгим лезом. Темний вогкий коридор чимдалі глибше спускався під землю. Він був дуже просторим — навіть троє таких невеличких драконів, як Годвін, могли б вільно пересуватись у цьому проході. І розмір коридору, і присутність якоїсь невідомої істоти гнітили Годвіна. Він озирнувся. Друзі йшли за ним наосліп, і їх, імовірно, зараз хвилювало лише одне — не послизнутися на холодному мокрому камінні. Припливи й відпливи повітря ставали все більш відчутними. Роздивляючись бурульки солі під стелею, Годвін через щось перечепився. Це щось ворухнулося, печеру струснуло від громоподібного реву. Запахло сіркою.

— Лягай! — крикнув Годвін і щосили смикнув униз Калину, за якою впали Данило й Ольга. Наступної миті коридор наповнився вогнем. У спалахах полум’я Годвін побачив величезні лапи й розкриту драконячу пащу просто перед своїм носом.