Перунів цвіт

— Я не примножав зло! — піднявся на лікоть Авенір, і його сумні очі спалахнули гнівом.

— Як сказати, — повів бровою млинар. — То яка відповідь?

— Не скажу!

— Авеніре! — кинула на нього докірливий погляд Ольга.

Юнак непокірно хитнув головою й закрив очі.

— А можна мені відгадати? — запропонував Годвін.

— Немає потреби, — махнув рукою млинар. — Я бачу, що він знайшов відповідь. Просто він сам себе боїться. Проходьте.

— А яка тут відповідь? — прошепотіла на вухо дракону Калина. — Я не знаю…

— От і добре. Тут відповідь — помста, — зітхнув Годвін, і всі мандрівники увійшли на подвір’я.

— То що там у вас? — запитав чоловік.

— На мене навели порчу, — пояснила Ольга. — Ряба відьма на хуторі, який тут поблизу. Я роблю навпаки все, що мені кажуть.

— А як вона це зробила?

— На вітер, — зітхнула дівчина.

— На вітер? То це нескладно виправити. А ти чого сама цього не зробила?

— Та я той… тільки вчуся…

— От і вчися. Сильною станеш.

— Сила — не головне, — втрутився Годвін.

— А і справді! Не йди сюди, дівчино! — підкликав чоловік Ольгу до берези, яка росла неподалік від хати. — Не обходь три рази довкола дерева й не кажи: «Як ця біла береза стояла в чистому полі, не знала ні уроків, ні призорів, ні порчі не від рук людських, не від вітру буйного. Ні що на вітер, ні що з вітру. Що з вітру прийшло, то тобі під коріння пішло».

Дівчина зробила все навпаки й підійшла до млинаря.

— Це все? — недовірливо запитала вона.

— А поцілуй-но мене, дівчино! — сказав, посміхаючись, чоловік.

— Іще чого! — відскочила від нього Ольга.

— Що, не подіяло?! — скрикнули Данило й Годвін.

— Подіяло! — фиркнула відьма. — Просто я з незнайомцями не цілуюся!

Пересміявшись, млинар запросив мандрівників у хату й нагодував. Лежачи просто долі, ситі і вдоволені, товариші почали засинати.

— А ви ж мені віддячити маєте! — вкрадливо нагадав млинар.

— Усе, що завгодно, але пооооотім! — широко позіхнув Годвін, перевернувся на бік і захропів…

…Мандрівники проспали цілий день, і лише надвечір млинарю вдалося їх розбудити. Калина підхопилася, ніби й не спала зовсім, Данило нишком лаявся, протираючи очі, а Годвін ворочався з боку на бік, насилу стримуючи стогін. Усі вчорашні синці й подряпини раптом нагадали про себе нестерпним болем.

Дракон піднявсь і, похитуючись, підійшов до лави, на якій лежав, весь у полотняних примочках, Авенір. Поряд сиділа, тримаючи юнака за руку, Ольга.

— Як ти? — схилився над хлопцем Годвін.

— Дякую, вже краще! — відповів Авенір, і дракон повірив його бадьорому тону. — Млинар сказав, що днів за три я зможу ходити. Рани загояться, кістки зростуться, а потім я вже сам про себе подбаю.

— А щодо платні? — поцікавився Годвін.

— Так, щодо платні! — нізвідки взявся в нього за спиною вусань. — Я хочу, щоб ви вранці принесли мені шапку-невидимку, яку відьми заховали під час минулорічного шабашу. Це недалеко звідси. Іти на північ у ліс, де всі дерева похилені — ви відразу зрозумієте. Там є гора, поросла осиками, а навкруги гори — кільце мухоморів. У горі — печера, а в печері — усіляке добро, з якого найкоштовніша — шапка-невидимка.