Перунів цвіт

— Тут мазь тітчина цілюща, — пояснила вона. — Ромашка, нагідки, лепеха та ще дещо. Вона швидко загоює рани й забиття.

Ольга витерла подолом сорочки бруд із юнакового обличчя, намастила рани на руках і грудях маззю. Юнак лежав нерухомо, зрідка кліпаючи очима. Дихав важко, ніби щось застрягло в горлі.

— Як вони тебе! — із співчуттям мовив Данило. — За що?

Юнак перевів на нього побляклий погляд.

— Авеніром мене звуть… Венею… Ми… у тої відьми… працювали, — пошепки сказав хлопець. — А коли… треба було… платити… вона просто… просто… перетворила… батька і брата… на вовків… Я втік… Їх застрелили невдовзі… Повернувся… помститися хотів… А вона… вона… хитра…

— Ясно все, — заспокоїла його Ольга. — Мовчи! Ми тобі допоможемо!

— Дякую…

— Годвіне, а у нас неприємності, — подумавши, сказала дівчина. — Нам тепер відьма нічого не скаже.

— Скаже!

— Це ж як?

— Змусимо!

— Я так і знав, що на цьому не закінчиться! — устряв домовик.

— У мене є цікаві думки з цього приводу, — правив своєї Годвін.

— Це ризиковано. Ти не захоплюйся, — порадила Ольга.

— Ти ж казала, що не здаєшся.

— Так і є. Просто вона сильна.

— Візьмемо не силою, а розумом.

— Дійсно, це справа честі! — спалахнули карі очі відьми.

Калина скрушно похитала головою, схилилася над струмком і намочила волосся.

— Зробимо так, як я вигадав, — вирішив дракон.

— А не боїшся? — примружився Данило.

— Хіба що за тебе.

— А я при чому?!

— Не завжди ж тобі перечікувати по закутках?!

— Ну я так і знав! — впалим голосом підсумував Данило.

…Ряба відьма біля печі годувала сиром гадюк, коли в щілину під дверима пролізла руда мишка із цвяхом у роті. Змії скручувалися, розлазилися, відпихали одна одну, тому товстуха не помітила, як мишка принишкла в темному кутку й перетворилася на юнака з неслухняним рудуватим волоссям. Обережно підкравшись до відьми ззаду, хлопець опустився на коліна, взяв у руки шматок крейди, який лежав поряд, і вбив цвях у тінь рябої. Відьма зойкнула й озирнулася.

— Зараз! — закричав Данило й перетворився на мишу.

Було чутно, як хтось важкий і незграбний оступився на даху, втягнув повітря в легені й щосили дмухнув у димар. Із печі вирвалася хмара попелу і сховала відьму. Годвін умить спустився на землю й виламав двері. Увійшла Ольга і проказала:

— Рана — не до тіла, небезпека — не до діла, кров — не до плоті, сльози — не до моїх очей, пахви — до ворожих мечей!

За нею переступила поріг і прослизнула повз стінку до Данила мавка. Невдовзі осів попіл. Ряба відьма здавалася кам’яною. Вона труснула головою, чхнула й засмикалася на місці.

— Вибачай, що без запрошення, — сказала, наближаючись до неї, Ольга. — Порада потрібна. Скажи, будь ласка, де квітку папороті знайти?

— Не облізеш?! — лютувала відьма.

— Як ти — так і я! — відказала дівчина.

— Швидка, отже?! — розсміялася беззубим ротом жінка.

— Яка є! — усміхнулася над силу Ольга.

— Нічого не скажу тобі! Із чим прийшла — із тим і підеш!